Емма

Для дорослих та дітей, які вірять у казки, добро і мають чисту душу.

Ні: пліткам, злим помислам та недобрим людям.

Я присвячую цю казку найдорожчій людині в своєму житті. Мені стільки потрібно тобі розповісти, сказати та я не в силах... Знаю, що ти завжди зі мною, ти посміхаєшся мені з небес...

                                              "Емма"

- Хм... хм... чхи...

- Хи. Не шморгай носом! Бо уже стає нестерпно від отого твого чавкання та сьорбання.

- Я самий забійкуватий із всіх химер! Тому можу собі це дозволити.

- Авжеж, та от тільки ти ще ні разу в житті не бачив інших химер, про які говориш і які, буцімто, на тебе подібні!

- Не бачив, та я переконаний в тому, що ймовірність їх побачити існує. Та й на небі іноді все ще можна підслухати, як шепотять зірки. Вони говорять, що зустріти собі подібних, і їх виникнення, можливо. Ну добре, а поки що, визнаю - я один такий на весь ліс. І в цьому ліску окрім мене, хвостатих білок, сов та моїх жовто-зелених стрекоз більше нічого не водиться.

- Ти намагаєшся мені сказати, що всі вже давно звикли до тебе?! Що оцей твій шум не викличе в них ні найменшого роздратування?!

- Саме так, Казко. Мені нічого соромитись чи озиратись. Бо гірше мене хіба що оцей старий пень, смішкуватий та огидний, трухлявий зсередини та порослий мохом ззовні, та ще й із огидно-гнилькуватим запахом. Звісно, я теж не такий новий, проте все ще підтримую свій міцний химерно дерев’яний собацький статус.

- А той пень так само вміє говорити?

- Не всі дерев’яхи говорять, як оце я. Таланить тільки вибраним. Це багато від чого залежить. Від того, скільки на землі випало дощів, скільки було світанків, скільки ти бачив грозових хмар і вловлював як біжить вітер по колосках пшениці. Я зашепотів в один із таких світанків, та із мовчазного нерухомого опилка перетворився на Лісову Собаку. Тоді вперше відчув холод, бо моя кора в ту мить стала чуттєвою.

А сталося все так. В одну проникливу ніч несамовито шепотіли зірки. Подекуди здіймався вітер. Щоразу зірвавшись, він губився та зникав у скронях дерев. Ховаючись там, вітер наче вичікував якихось слів та значень. Небо було глибоко-темно-синім, страхітливим. Наче безкрайній океан та вир мільйонів сотень думок і незакінчених речень. Яскраві, далекі, скляно-холодні зорі мерехтіли, переливаючись у своєму блиску. Вони не були тендітними в ту загублену ніч чи прихованими поміж хмар. Скоріше за все вони здавались якимись зухвало-впевненими. Бо тієї ночі вони говорили безліч таємниць та слів. Говорили, що десь далеко є загублений рай і чари, що здатні змінити хід часу. І одна зірка випендрювалась перед іншою своєю довершеною яскравістю. В них не було ні рук, ні очей. Коли одна зоря сперечалася з іншою зорею, вони наливались сліпучим блиском. Не поділивши чогось, одна зірка так розжеврілась, що ще б трохи, та й її холодний люто-безбарвний сліпучий блиск став би рожевою іскрою із справжнісінького вогнища, яке зазвичай розводять ось тут на Землі. У цій метушні здалося наче на небі одна зірка зрушилась зі свого місця, ні не впала, а у якійсь злості та роздратуванні черкнула своїм гострим краєм іншу. Та аж так, що пішли іскри й посипався зоряний пил. А ліс, який дивився на все це видовище, здавався напівсонним. Тільки вітер не вщухав та метався від одного дерева до іншого. І здавалось наче він має тінь. Зорі насвічували дерева, так не бувало раніше. І дерева видавались сіро-синіми у пітьмі. На небі не було місяця, тільки зірки, загублені у безкрайній безодні.

Іскри, відірвавшись від зірок, полетіли вниз, висвітивши шлях від неба до землі. Вони летіли так стрімко в метушні та водночас грайливо та відчайдушно. Наче знали своє особливе призначення. Вітер, який так довго бажав дізнатись таємницю опівнічного неба, тієї темно-синьої безодні, у своєму пориві, нарешті, підхопив іскри, що летіли, і стрімко поніс їх далі, поволі опускаючи у володіння лісу. Іскри не були вогненні, розжарені, а видавались скоріше якимись вакуумними. Наче з якоюсь таємною силою та чарами. Вітер награвся доволі, пізнав якусь таємницю. Та не виказав її, а облишив тих посланців. Згодом вони в неминучому земному тяжінні опустились додолу. Щось наче цвіркнуло та заворушилось. Іскри розчинились в корі пенька зламаного дерева. За мить почулось незрозуміле та дивне чавкання і цокотіння. Наче хтось затремтів і виник у тому напівсонному лісі, який дивився крізь свій сон на глибоко-синє опівнічне небо.

Нічна казка поволі зникала. Світало. Густий туман опускався на Землю та непомітно вкривав луг, що знаходився навпроти лісу. Було прохолодно. Цокотіння, наче постійно повторюване ехо, поширювалось по всьому лісу. Блідий ранок заледве виникав та водночас стрімко вривався на Землю. Але ліс вже не зостався таким як раніше. Він став інакшим внаслідок чар, що відбулися минулої ночі. Кора одного стовбура зламаного дерева стала чуттєвою і вразливою до вранішньої прохолоди. Залишок того дерева нагадував пеньок, вгорі з гострими нерівними краями. Проте це вже була істота, яка могла рухатись та відчувати. Так з’явився Лісовий Собака.

Якщо дивитися здаля, то обриси цієї істоти нічим і не відрізнялися від вигляду звичайнісіньких собак. Проте цей собака був виключно дерев’яним, а точніше колись це був просто пень, який по формі здалеку нагадував постать собаки. А тепер чари, що виникли і відбулися в ту загублену ніч, наділили цей самий звичайнісінький пень здатністю рухатися, говорити та відчувати.

- То ти маєш ті Спогади, котрі обіцяв мені минулого разу? - продовжувала Казка свою розмову з Лісовим Собакою.