Емілія та бібліотека межсвіття.

Емілія та Бібліотека Міжсвіття

У маленькому, майже забутому містечку, де дахи старих будинків дивилися в небо, немов хранителі давно минулих часів, жила дівчинка на ім’я Емілія. Вона була дуже допитливою і любила досліджувати все, що траплялося їй на шляху. У її серці жила особлива жага до таємниць — вона відчувала, що за звичною повсякденністю ховається щось більше.

Найчастіше Емілія блукала по старих горищах і сирих підвалах. Там, серед запилених скринь і коробок, можна було знайти речі, що пам’ятали ще бабусь і дідусів, а іноді й давніші часи. Їй подобалося довго розглядати вицвілі фотографії, торкатися долонею різьблених ніжок старих меблів і вигадувати історії про людей, яким ці речі належали.

Одного разу, в особливо дощовий день, коли все навколо тону́ло в сірій тиші, Емілія забралася на горище свого дому. Воно було велике, з низькими балками й дошками, що пахли часом. У дальньому кутку, за купою старих ковдр і коробок, її увагу привернула дерев’яна скринька. Вона була вкрита шаром пилу, але під ним проглядали красиві різьблені візерунки — переплетіння квітів і листя. Здавалося, що сама природа залишила свій слід на цьому предметі.

Серце Емілії закалатало швидше. Дівчинка обережно протерла скриньку рукавом і помітила маленький замочок. На диво, він не був зачинений. Легкий рух пальців — і кришка зі скрипом відкрилася.

Всередині, серед вицвілої тканини, лежав оксамитовий мішечок. Він був такий старий, що здавався частиною якоїсь давньої історії. Емілія обережно розв’язала його і завмерла: на її долоні лежав крихітний ключик, що сяяв м’яким світлом. Металу, з якого він був зроблений, вона не знала — він не був ні золотим, ні срібним, а, швидше, світився власним сяйвом. Поруч із мішечком лежав невеликий сувій, пергамент пожовтів від часу, але літери були написані дивовижно чітко і витіювато.

Емілія розгорнула його й прочитала:
«Ключ від брам до Бібліотеки Міжсвіття. Шукай двері за старим дзеркалом, коли місяць буде повним».

Дівчинка стиснула сувій у руках і застигла. Усередині неї боролися два почуття: хвилювання і захоплення. Вона не знала, що таке Бібліотека Міжсвіття, але слово «бібліотека» відгукнулося в її душі особливим трепетом.

Минуло кілька днів. Емілія чекала повного місяця. Щовечора вона виглядала у вікно, спостерігаючи, як він зростає, доки не настала ніч, коли його срібний диск став круглим і сяючим.

Тихо пробравшись до вітальні, дівчинка підійшла до старого дзеркала, яке завжди стояло біля стіни. Воно було високим, у різьбленій дерев’яній рамі, прикрашеній квітковими візерунками, і в сонячні дні його поверхня завжди відбивала м’яке, золотисте сяйво. Здавалося, ніби саме дзеркало любило світло і з радістю зберігало його в собі.

Емілія часто помічала, що поруч із ним у кімнаті завжди було трішки тепліше й затишніше, ніж в інших куточках дому. Коли вона дивилася у глиб дзеркала, їй здавалося, що відображення наче усміхається у відповідь, немов запрошуючи до дружньої розмови.

У ту ніч, коли круглий місяць зазирнув у вікно і освітив дзеркало срібним світлом, воно виглядало особливо живим. Його поверхня м’яко мерехтіла, немов дихала. Дівчинка дістала ключик і, затамувавши подих, приклала його до скла.

У ту ж мить гладь дзеркала заграла світлими хвилями, схожими на тиху воду, якою пробіг легкий вітерець. Зсередини повіяло не холодом, а лагідною свіжістю, як у саду ранком, коли сонце тільки-но підіймається над обрієм.

Перед Емілією відчинився сяючий прохід — теплий і манливий, як дорога в казку.

Не вагаючись, вона ступила вперед.

Світ навколо змінився. Емілія опинилася у величезній залі, стіни якої здіймалися так високо, що здавалися безкінечними. Вони були повністю зайняті книжковими полицями, на яких спочивали тисячі, мільйони томів. Деякі книги сяяли м’яким світлом, інші тихо шепотіли, немов розмовляли одна з одною. У повітрі витав аромат старого паперу, деревини й чогось невловимого — магії.

Раптом поряд почувся голос — м’який, мов шовк:
— Ласкаво просимо, юна шукачко знань.

Емілія обернулася і побачила жінку. Вона була немов виткана з сяйва: її волосся переливалося золотими іскрами, а очі світилися теплом. На обличчі грала добра усмішка.

— Хто ви? — тихо спитала дівчинка.
— Я — Хранителька цієї бібліотеки, — відповіла жінка. — Тут зберігаються знання про всі світи й усіх істот. Скажи, що привело тебе сюди?

Емілія ніяково показала ключ і сувій, розповівши про те, як знайшла їх на горищі. Хранителька кивнула:
— Отже, доля привела тебе до нас. Не кожному дарується можливість увійти сюди. Що ж ти шукаєш?

Дівчинка замислилася. Сотні бажань промайнули в її голові: дізнатися таємниці Всесвіту, побачити майбутнє, зустріти незвичайних істот. Але серце підказало їй головне:
— Я хочу знайти книгу, яка розповість, як вилікувати абсолютно будь-яку істоту.

Хранителька усміхнулася м’яко й розуміюче.
— Хороше бажання. Ходімо зі мною.

Вони довго йшли залами бібліотеки. Полиці змінювалися, книги ставали дедалі величнішими. Деякі з них були вищими за саму Емілію, інші — крихітні, розміром із ніготь, але від них виходила сильна енергія.

Нарешті, вони зупинилися перед книгою, переплетеною в шкіру кольору місячного сяйва. На її обкладинці мерехтіли срібні руни, немов дихали.

— Ось, — сказала Хранителька. — «Велика Книга Зцілення». Вона містить знання про лікування будь-яких хвороб і ран, відомих у всіх світах. Але запам’ятай: читати її може лише той, чиє серце чисте й сповнене доброти.

Емілія тремтячими руками взяла книгу. Вона була легкою, попри свій розмір. Дівчинка розгорнула її, і сторінки, тонкі, мов павутинка, засвітилися. Літери переливалися й немов танцювали перед її очима.

Час утратив значення. Емілія читала, і кожен рядок вбирався в її пам’ять. Вона дізналася про силу трав і дерев, про таємні властивості каменів і кристалів, про те, як добре серце може лікувати не гірше за ліки. У книзі були й закляття — прості, мелодійні, схожі на пісню.