Лея починає нове життя

Кілька днів потому Лея ще приходила на кухню. Вона мила посуд, чистила овочі, мила підлогу й терпляче виконувала всі доручення кухарки. Ніхто не змушував її — вона сама попросила дозволу попрацювати, щоб повернути бодай частину за те, що колись таємно брала на базарі.

— Мені треба це зробити, — сказала вона Емілії, натираючи яблука на тертці для пирога, — бо інакше не знатиму спокою.

— Леє, у тебе все ж таки не було іншого вибору... покинь корити себе за це й почни життя з чистого листа!

— Обов’язково почну, Ваша Високосте, — відповіла Лея, — ось тільки поверну кошти хоча б за вкрадені бісквіти.

— А-а, ось у чому справа! — здається, принцеса Емілія почала її розуміти. Вона подумала, що Лея намагається відмитися від гріха, а вголос запропонувала дати їй монетку, щоб покінчити з цією справою раз і назавжди.

— Ні, так не можна, Ваша Високосте! — Лея відклала тертку, зустрівшись з принцесою поглядом. — Я повинна заплатити за те, що вкрала! Звісно, всього не повернути, але принаймні — тій милій бабусі, що у холодну зиму поїла мене теплим молоком.

«Я повинна взяти з неї приклад! — подумала принцеса Емілія. — Цікаво, що скаже дідусь, якщо я почну носити портфелі тим, у кого колись щось вкрала?.. Хоча це ж треба носити по п’ять-шість портфелів одночасно...»

Одного ранку Лея зібрала необхідні кошти й з легкістю на серці вирушила на базар. Торгівля там кипіла, як завжди: пахло смаженими горіхами й насінням, люди бігали туди-сюди, а на своєму звичному місці сиділа бабуся, в якої Лея колись поцупила шоколадний бісквіт.

— Доброго ранку, пані, — несміливо мовила Лея, підходячи ближче. — Я хочу… віддати вам кошти за дещо.

— Правда? Мені здавалося, що ти завжди за все платила! — усміхнулася бабуся, ніби чекала на цю мить.

— Е-е-е... насправді це не так... Вимушена зізнатися, що була вам невдячна за вашу турботу і... віддячила тим, що кілька разів у вас щось вкрала. Прошу пробачення за це, пані, — мовила Лея й впала на коліна, простягаючи до бабусі долоні, повні монет.

— Все добре, дитинко, підіймайся! — добра жінка підбігла до дівчинки так швидко, як могла. — Дитині не личить стояти на колінах... Більше ніколи не роби так, Леє! Щодо їжі — я знала. Я бачила, як ти вкрала, але ще тоді подумала: «Ось дівчинка, яка ще встигне змінитися». І я рада, що ти зрозуміла: краденому є своя ціна, але найбільша ціна — у твоїй совісті, і ти вже її заплатила, тож візьми свої кошти й купи собі підручники, адже ти підеш до школи, так?

Лея почервоніла. Вона опустила очі, але потім сміливо зустріла бабусин погляд.

— Дякую вам... Я ніколи не забуду вашої доброти!

— Будь і далі доброю дівчинкою, дитино, але ніколи не грай в ігри зі своєю совістю. Совість — це єдине, що залишається з нами протягом усього життя.

Того ж дня Лея вперше сіла за парту в школі. Розгублена, щаслива й трохи налякана. Вона слухала вчительку й старанно виводила літери в зошиті.

У її зошиті тепер було місце для мрій — не про бісквіти з морозивом, а про майбутнє. Вона мріяла стати радницею самого принца Єлизара й допомагати дітям, яким було важко.

А ввечері Лея зустріла того самого хлопчика, який колись хотів поділитися з нею шоколадним бісквітом. Тепер вони разом бігали по траві, гралися у схованки, сміялися — так, як граються щасливі діти, в яких є дитинство.

Емілія стояла трохи осторонь, дивлячись на них, радіючи від душі — і за Лею, і за хлопчика.

— От і почалося, — тихо мовила вона, — щасливе дитинство... і нове життя. А тепер, Єлизаре, настав час розібратися з твоїм прокляттям.