Apprendre est lumière

.. Жодного не було чути кроку. Нічний Харків білів передсвітанковою парою. Хрести на Покровському монастирі, здавалося гойдалися. І сам монастир, увесь із своїми спорудами хитався мов корабель… Від мого безсоння…

Удень, серед аудиторій інституту, я набирався сил. І відпочивав… Тут лунала музика, пісня… Факультет не давав шансу втомі нудьги… Тут не чулось хорів самотності, обачної…

Одвічний храм муз, думалось мені…

І я гордився, що студюю саме тут.

Опісля занять я ще залишався. В кожній аудиторії і класі було піаніно. І вправлявся із етюдами, свавільно…

Я співав, я кричав, я волав…

Я звав любов.

І вірив у неї, нову.

Вірив, мужньо і буденно…

І рухалася тьма моєї самотності, геть.

І рушав я знову містом.

Моїм містом…

Перед мостом Московського проспекту я заходив у бар. «Вітерець» прикрашали літери його фронтон. Власне, то було кафе. Огрядне, затишне, скляне… Збігши шістьма оздобленими блискучими кахлями сходами, випивав кухоль пива під салат із кальмарів та читання коротких новел Золя. Одної як раз вистачало на «ланч». Було млосно від «Плечей маркізи»… Я бачив як у кімнатах панує приємна теплота, а м'які килими та масивні драпірування на дверях та вікнах не дозволяють проникати ні вітру, ні холоду… І сам відчував чари маркізи… Чари, що впливали навіть на державну політику… Бо хто ж стримає привабливість… І ставало затишно та мрійливо від темного і далекого краю «Коваля». Там велетень, чорний від кіптяви і залізного пилу, що летить з-під молота, бадьорив… Твір той аж закликав долати свою лінь і посилати до біса порожні роздуми про сенс буття. Новела читалася на одному диханні, бо була мов пісня простій людині... Я теж був простим. Сутужило «Безробіття», оповідка про життя за межею злиднів… І збивав у неспокій молодий бунтар «Верзила Мішу»… І я, вже не відчуваючи себе одиноким, топав на курси французької мови...

Apprendre est lumière, et non apprendre est obscurité, мурмотів я сам собі, на розспів «Розпрягайте хлопці коні»…