Письменники про Золя

Почнемо з Тургенєва.  Листи його пакував цілий том №14 повного зібрання. Звісно, читав я лише ті, що стосувалися мого інтересу…  Тургенєв був першим посередником і популяризатором творів Золя в Росії, у журналі «Вестник Европы». Журнал видавав Михайло Матвійович Стасюлевич. Тож, угода між Стасюлевичем та Золя відбулася, і вже із 3-го номеру за 1875 року і аж по 12-й номер 1880 у тому журналі друкувалися «Листи з Парижа» Золя…

 Наведу декілька уривків з листів Тургенєва до видавця:

«…Золя, понад свій великий талант, людина цілком хороша і надійна…» (стор. 45).

«…Вітаю Вас із закінченням нової справи із Золя. … а він у своїх листах щоразу дякує мені за те, що я звів (посводничал) його з Вами. Його фельєтони у «В(естнику) Е(вропи)» - краса…» (стор 142.)

«…Флобер нікому не дозволяв фотографувати себе вже 15 років, а Золя - взагалі ніколи. Він те, що французи називають «un sanglier» (дикий кабан): сидить постійно вдома зі своєю дружиною, не носить рукавичок, не має фрака і про всі маленькі марнославні дрібниці «життя» - у тому числі про портретування - і чути не хоче…»[1] (стор.220)

Так, дуже жваво і друкувалися твори Золя. Спершу нариси, затим і романи. Приміром роман «La faute de l'abbé Mouret», який під назвою «Провина абата Муре» у перекладі О.М. Енгельгардт друкувався у перших номерах «Вісника Європи» за 1875 рік.

Продовжимо з Достоєвського.

Цей незлюбив француза. Незлюбив із самого першого прочитання, ще в Емсі. А читав він там роман Золя «Чрево Парижу» 1873 року… Ось як він реагував… У другому розділі випуску «Щоденника Письменника» за 1876 рік висловив негативне судження про цей твір «.. так званого у нас реаліста…» Записний зошит 1876 року також містить різкі відгуки. Розбору цього роману Достоєвський навіть збирався присвятити спеціальний розділ... У цьому романі Золя Достоєвський вбачав натуралістичність, захоплення зовнішніми сторонами життя на шкоду зображенню головного - духовного життя людини. «Це не мистецтво... Головне, все це неправильно, все це перебільшено, а тому й далеко не реально.»

Він дорікав Золя у відсутності морального ідеалу, у тому, що Золя залишає «людство за одного лише бруду поточного... »[2]

Та все ж у бібліотеці Достоєвського зберігалося п'ять романів Золя французькою мовою: «Чрево Парижа», «Завоювання Плассана», «Здобич», «Кар'єра Ругонів» та «Провина абата Муре». Читав, стежив, міркував… Не викидав…

Бо Золя вже облаштувався на просторах від Північного до Чорного моря… Починаючи з 1871 року у Росії щорічно у багатьох друкують переклади романів Золя.

Так у 1873 з'явилося відразу п'ять перекладів «Чрево Парижа». Ім'я Золя набуло гучної популярності. У журналах друкувалася сила-силенна статей про нього. Аж виникла ціла дискусія про натуралізм і розвиток тогочасного роману. Про Золя писали Боборикін, Авссеєнко,  Солов`йов та багато інших знаних тоді й зараз ще не забутих авторів…

І над межами країн вже летіло єднання читачів. І солідарність… і сонце перемоги… 

[1] Фотографія Е. Золя була надіслана лише у лютому 1877 року.

[2] Ф.Достоєвський, Повне зібрання творів, т. XXIV, Стор. 248.