Ще трохи про республіку й дух

Статтею «Республіка і література» у квітні 1879 року Золя стверджував, що справжніми республіканцями можуть бути тільки люди, у яких наукове або натуралістичне мислення… Нащо  Гюстав Флобер відреагував у листі до Едмона Гонукра так:  «…А політичний маніфест Золя, в якому він загрожує загибеллю республіці, якщо та не підніме прапори реалізму, ах так, вибачте, натуралізму! От потіха!..»

Флобер помилявся…

Бо, тоді ще не видно було «світла в кінці». А не слід нічого забувати. Саме тоді Золя був на висоті.  Його громадянський пафос крив в собі пробивну силу…

Адже «ідейним вождям Франції, від Руссо до Золя, було легше ніж нині, у них були солдати…»[1]

Так, саме так…  Хто нині піде за письменником?

А в часи Золя його читачів було безмежжя… І за його покликом йшли… Майже, як у Івана Франка:

«Словом сильним, мов трубою Мiлiони зве з собою, - Мiлiони радо йдуть, Бо се голос духа чуть…»[2]

Може, - як визнав Казимир Едшмідт, - перед останнім судом безстидна, гігантська, гола міць Золя постає як щось цінніше, ніж наші боріння в ім'я бога...[3]

Літературна діяльність Золя протікала під час Другої та Третьої республіки. Про те, чим була Франція Наполеона Третього, Золя був добре обізнаний. Саме завдяки своєму кредо: спостерігай за життям…

Безсумнівно він прочитав і бучний памфлет Віктора Гюго «Наполеон Малий», яким захоплювалися розсудливі французи і яким було відомо, що республіканський лад знівечено наказом президента Луї Бонапарта...

Віктор Гюго негайно закликав французів до непокори узурпатору... І назвав президента державним злочинцем, охрестивши його «Наполеон Малий». Який простяг на всі боки свої мацки й вже міцно стискає покірних громадян. Роль памфлету була величезною. Він витримав десять видань… Поставивши в центрі своєї оповіді особистість Луї Бонапарта «вульгарну, порожню, що позує, нікчемну особистість», Гюго розбурхував уми, схиляючи їх до опозиції режиму, що поставав під його пером втіленням злочинності та аморальності…

Гюго вплинув на формування поглядів художньої системи Еміля Золя. Звідти історизм його творів…

Певно тому, й Флобер швидко змінює свою думку. Вже 4 липня 1879 року він пише до Золя: «Щодо окремих статей, то я згоден з вами... І продовжую наполягати, що ви чистої води романтик... Скажу навіть, що саме тому захоплююся вами і люблю вас...»

[1]  Генріх Манн «Дух і дія».

[2] Іван Франко «Вічний революціонер».

[3]  Казимір Едшмідт «Експресіонізм у поезії».