Мораль

Пляшка вермуту була відкоркована… Але не чіпана.

І ніби порожнеча запанувала.

Пити самому перехотілося.

У пам`яті ще лунало: «Ти і я відтепер порізно». У голосі Урсули бринів докір. В очах сльози.

- Ти аморальний тип, - знову озвалась Урсула, - не добрий… Йди своєю дорогою, дорогенький.

Вся її постать струнка випромінювала холод. І холодом  віддавало її біле плаття. Біле, аж до болю в очах.

Вона ще глянула на мене збоку. З-під лоба. З таким виразом, наче хотіла щось додати, але стрималась…

Минуло  двадцять дев`ять весен.

Нині, у 2025 зі слів «мораль» і «доброзичливість» глузують…

Я зітхаю і поринаю у спогади…

Допитатися тепер неможливо. А тоді я пішов геть. Сумний та невеселий… Наче ж і бажав того. Нібито й прагнув… Та було гірко.

На вулиці Ганни лежав сніг, розквашений. Він випав, коли я слухав Урсулу…  Дерева навколо її будинку нещадно шарпав вітер. Бив і мене в лице. Аж з очей вибивав сльози…

… На стінах мого кабінету полиці, повні книжок. Серед них і книжки Еміля Золя… І мені досить пройтися по їх спинках поглядом, як бачу Урсулу…

Чому це відбувається?

Урсула ж бо давно вийшла заміж. 

Я давно одружився.

Все йде своїм шляхом.

Але… Тоді вона ж стояла й дивилася мені вслід… І біле вбрання личило їй…

Від неї пішов я до Свєткі, на Клочковську. Вона ж була моєю повірницею… Я йшов, наче сліпий. Чомусь добрів навпростець, через Московський проспект, Сумську аж до універу. Що я тут забув?  Сходи від універу до Клочковки геть вкрилися ожеледдю… Вітер подужчав… І став просто крижаним…