Тінь від хмари

… Діяти, створювати, битися з обставинами, перемагати чи бути переможеним - ось у чому вся радість, все життя здорової людини…

Так писав Золя в романі «Дамське щастя». І ці слова гналися за мною, мов тінь від хмари. Хмари мого сумління… А наді мною і над Харковом стояла височінь блакиті неба. І з нього вже співали птахи. Їх пісні звали до пробудження, духовного. А я все ще тинявся між дівками, які не чіпали мого серця. Та все переховувався у нетрях сюжетних схем «Ругон Маккарів», вишукуючи там, як мені тоді здавалося, щось міфопоетичне… Адже щось у тих романах та викручувало мене навиворіт... Може, і моє ставлення до подруг як до речей... А хотілося їхньої досконалості... Хотілося й удосконалення самого себе…

Мої тодішні уявлення про себе і реальність мого оточення були не менш збочені і брехливі, ніж ідеї будь-якого героя романів Золя. Щоправда, самозакоханим егоїстом я все-таки не був. Але жив ніби поза почуттями. Немов грав роль... Позуючи комусь невидимому мені, безвідповідально... І ховався в тепло жіночих обіймів, немов у кокон втішних ілюзій… Та коли в майбутньому немає надій, сьогодення стає огидно-гірким.

Тож я мріяв і жадав повернення до справжнього життя… Повернення оновленим, втративши ці ілюзії, подорослівши не роками, а почуттям. Мені потрібна була любов. Справжня. Єдина.

І я вже розумів цей важкий тягар... І те, що зможу його витримати, якщо буду особистістю...

І блукав я Харковом.

Вкотре ступав через Лопанський міст, повертав праворуч. І йшов уздовж набережної, заглядаючи у воду річки, ще свинцево-каламутну. Здавалося саме так я рятувався від тяжких помислів. Рятувався, поринувши у спокій, без прогулянок Харковом і недосяжний...

Я згадував, як тут була човнова... І як батько, зустрічаючись з моєю мамою і мною катав нас на човні. Це було рідко. Але завжди якось урочисто… Він гріб веслами вдало, наче бавлячись. І просувались ми річкою все далі і далі. Я споглядав зміну картинок берегів. Як наді мною раптом проходила тінь малого моста. Як високо у небі рухались хмаринки, осяжні й повсюдні. І за нерухомим здавалося човном, булькотіла вода… І падали, падали краплини з весел… Наче втікали вони на свободу… Певно і батько мій сповідував свободу волі. Покинув нас… І я неначе знову плив у тому човні… Плив у холоді спомину та років…

Краще померти від кохання, ніж від нудьги… Наново лізли у голову фрази. Та вже мінявся над моїм Харковом вітер. І мій плащ японський вже випинався, як вітрило… І вияснялося в моїй голові. І здавалося - ще трохи і я злітаю…