Мов у вулику

- Ходи сюди, ми тебе втішемо! - висмикнув мене із задуми голос. Я озирнувся. Стояв я у дворі Інституту. Двір був маленький. Закритий. Лише із Свердлова сюди можна було в`їхати крізь залізні ворота. Але вони були замкнені. Я опинився тут чорним ходом.  І стояв я із книгою в руках. Мов пам`ятник самому собі. Тому, тодішньому… В голові гуло, наче у вулику.  Я думав про те, що кожний автор схожий на своїх героїв. І читане мною в романах Золя стало мені видимим. Немов міраж.  І лише так, підозрював я, роман стає гімном життя, пристрасним. І поза інтересами людей, самих звичайних людей, робітників-трударів, Золя себе не уявляв... Жерміналь, жерміналь… стукало в моїх скронях. От і стояв я посеред того двору, приголомшений підозрою. Гадкою, що і я від щирого серця бажаю людям благоденства, а своїй батьківщині процвітання... І бачив для себе передумови цього в наполегливому навчанні тепер. І у високопрофесійній та якісній праці потім... Мисль ця, високопарна і ввела мене у ступор. І, навіть тепер, наче бачу себе здаля,  дрижать мої руки. І велике та мовчазне збудження триває…

Я шарпнувся. І рушив, наче з туману. Назустріч запрошенню.

На довгій лавці, із тих, що звуться паркові, сиділо три дівчини.  Проміння од сонця трохи бриніло над ними.  Всі троє курили.

Я зітхнув і увійшов у те кружало світла…

- Курни з нами, - мовила одна, дзвінким голосом. І, діставши з сумочки пачку Кемелу, витрусила одну сигаретку, - пригощайся!

- Може, - всміхнулася друга дівчина, - облишиш книгу і захопишся нами?

- Ходи сядь, - мовила третя, - нам треба поговорити…

- Вам, - втупився я в сигаретку, яку дівча обертала в своїх пальцях, - не можна довіряти.

Я знав їх. Цих харківських красунь. Вони водилися з багатьма темними типами. Бачив їх у парку… Під ручку з дрібними злодіями, фарцою, валютниками…  Цю верству, здавалось мені, я покинув…  Тож вирішив не думати про це… І думки переміняли напрям та ходу… Адже сонце вже сяяло…Та попри сонце, було ще прохолодно… Втім дівчата були привітні…