Харків і Золя

Еміль Золя не був у Харкові. Ніколи. Але його книги – повсякчас!

Ми, що народилися тут, зріли разом. І романи наші були не поступалися романам Золя, пристрастями.  Я їхав харківським метро від «Центрального ринку» до «Спортивної» бачив щонайменше двадцять осіб, які читали.  В руках одного був 12-й том Золя…

За два роки їхав я київським метро… Тут були люди якісь злякані. Ні, вони зазвичай собі порядні люди… Але сумні та невеселі… Жодного читача я не вгледів…  Принаймні тоді… Пам`ятаю, коли я вибрався із Києва, зітхнув…

Та повертаюсь у Харків…

Тож, їхав  метро до Урсули, вперше… Вперше їхав до неї я… А не навпаки.

Жила вона у п`ятиповерхівці на Нових домах. У під`їзді чистота й пахтіло лавандою. Була як раз тоді моднявою і така пісня…  Наших днів з тобою гордії цвіти…  Лаванда…

Я увійшов до квартири. Було темно, знадвору. Урсула клацнула вимикачем. Проте не привіталася. А закружляла по кімнаті… Наче була довго тут замкнута й хотіла вирватися на волю… І раптом рекла:

«… Гонитву слів, ілюзій моду,

Зіжмакані аркуші мрій,

Залиш у скринці коло входу…»[1]

І знову закружляла кімнатою, неспокійно. Неначе не сповна розуму. Її зіниці очей теж тривожно бігали по кімнаті. З кутка в куток. Наче вона чогось боялася. Під очима її  виднілись синці втоми. Шкіра на губах була суха і потріскана. Вона припала ними до моїх. І застигла. Але руки її тримали мою шию наче обценьками, до болю. Та враз обм`якла. Пустила. І затулила мені рота долонею. Середній і вказівний пальці її правиці поруділи від нікотину…

– Я так сумую, – поправила вона рукави плаття. І я побачив виступи сироти… – А ти все читаєш твого, – вона посміхнулась, – ми в школі казали Омелько Попіл…

Вона підійшла до крісла поруч книжкової шафи і сіла. Я пробігся поглядом по корінцям. На полиці вишукувалися зеленуватим одностроєм двадцять шість томів повного зібрання Золя… Урсула перехопила мій погляд. В її збуджених і великих чорних зіницях світилася майже ненависть…

Моя усмішка раптом зламалась…

[1] Марина Денисенко-Сапмаз «Новий дім».