Шлюб митців…

Чому я хотів розриву із Урсулою… Вже тоді, я відвідував літературну студію. Не офішуючи це.  А Шлюби між митцями закінчуються погано – один з’їсть іншого, неодмінно…  Урсула була талант.  Тож коли я думав про перспективу… Неодмінно згадував картину Цубер-Бюлера «Поетеса»… І аж жуть брала… Сімейство бідує: діти голодні, чоловік біситься, а вона сидить собі і віршує… Навіть якщо Урсула і перестане писати вірші, думалося мені, то завжди може те відновити.

 Майже про це і читав. Невеличка повість Золя «Пані Сурдіс» – доказ… Доказ крізь хмари туману дівочих очей. Крізь дим їх обіцянок… А у провінційному містечку вже одружилися два молоді художники… Міщанка Адель, працьовита  і наполеглива і обдарований гультяй Фердинанд. Та вже ніхто ніколи не побачить його картин… І завершить він свій творчий шлях дитячими акварелями, незграбними …

«…Вона зневажала його. Але вглибині цієї зневаги була пекельна ревність до друзів, до жінок, які відсилали його до неї такого запаскудженого, такого спаплюженого. А щодо тих жінок, то вона хотіла би побачити, як вони харчать на тротуарі, вона вважала їх чудовиськами, не розуміючи, чому поліція не прожене їх з вулиць пострілами рушниць. Її кохання не зменшилося. Коли часом увечері вона відчувала огиду до чоловіка, то шукала прихисток у захопленні перед митцем, і це захоплення лишалося ніби очищеним, іноді аж настільки, що вона, міщанка, переповнена легендами про неодмінну безладність генія, зрештою приймала згубну поведінку Фердинанда як перегній, фатально необхідний для великих творів. До речі, хоча її жіноча делікатність, її подружня любов страждали від зрад, котрими він їй так чорно відплачував, вона, можливо, гіркіше дорікала йому за те, що він, не дотримуючись свого зобов’язання працювати, розриває укладений ними контракт – вона забезпечує матеріальне життя, він приносить славу. Саме недотримання слова обурювало її, і вона, врешті-решт, почала шукати засіб врятувати у цій катастрофічній людині принаймні митця, вона хотіла бути дуже сильною, адже їй треба було стати хазяїном… Менше ніж за рік Фердинанд здитинів. Адель цілковито панувала над ним своєю волею…»[1]

А удари творчого хисту Урсули по матеріалістичному без культур`ю я вже відчував на собі.  То була її правда. Дієва, вагома. А хто хоч раз сказав правду, мурмотіла мені Свєтка, тому вже не ймуть віри, повір. Хоч би скільки він потім брехав…

[1] Еміль Золя, «Пані Сурдіс», переклад Тетяни Жарко.