Свєтка

Орнаментальні клумби Саду Шевченка були ще порожніми. І сам Шевченко дивився із свого постаменту кудись вбік Сумської. Але вже пістрявіли рабатки, партери, бордюри. Квітники, панно та кам`яні вази дозирали пустотами.  І все це разом із ще голими деревами, кущами та дальнім фонтаном пішло по колу. Цілком захопило мене й повело. Я тинявся обіч вікових дубів. І думав, що вони нащадки корінних пралісів. Тих що в минулому росли біля маленького ще тоді міста… Я поринув у роздуми іншого ґатунку.

– Тю. Які люди, – штовхнув мене хтось у плече, – і без охорони…

Я ще не обернувся, а голос вже взнав. То була Свєтка. Я жив у неї, здаючи іспити в інститут. Я і жив з нею. То міцніше то трохи рідше. Це було необтяжливо, зручно. Вона мешкала на Клочковській, впритул до Бурсацького.  Із ії вікон виднокруг закликав мене: ти мусиш здати іспити. Ти будеш студентом! Будеш!  Я, позираючи у вікно, вчив граматику. Бо лише вона могла завалити мене.  Я ще носив солдатські штани і взуванку. Це мене не турбувало. Не турбувала мене і Свєтка. Ми дружили…

Одного дня у Свєтчини двері погрюкали. Я відкрив. Увійшов дільничий. Він вже був підстаркуватим, але все ще старлеєм. Його лице скидалося на жаб`яче. З під картуза мене свердлили очі. Вони не горіли. Але, саме свердлили поглядом дохлого окуня.

– Де вона? – спитав він.

– Я не вповноважений пояснювати це, – відказав я.

На обличчі служилого відбилася ціла гама найрізноманітних матюків. Та він тільки хмикнув.

– Ну, що ж… – почухав він виголене своє підборіддя, – я зайду іншим разом.

Але я не бачив його більше. Мабуть пішов на пенсію…

А Свєтка була наводчицею…

Перервавши спогади, я оглянувся…

Так, на Свєтчиних вустах сяяла усмішка. Із усмішкою вже бавився промінь сонця. Очі її сині пре сині стрельнули в мої. Мене аж качнуло. І вона ухопила мене за простягнуту до неї долоню.

Вона трохи помовчала, утримуючи мою руку в своїй. І, схиливши голову набік, ніби задивилася вдалину, засміялась. Голос її, як горніста труба,  роздушив всі мої мислі. Він, здавалося, плив до неба… І дзвенів, дзвенів на увесь Шевченків сад.

– Як ти, любчику? – поправила вона пасма свого чуба. Чуб у неї витинався з під берету. Чуб білий, берет чорний, моднявий. Блондинка для звалу смілих. Чортиня із табакерки, чарівно-прекрасне.

– Нормально, а ти?

– Як бачиш, – підстрибнула вона на досить високих своїх підборах. Мов, п`яна у рожевому мареві сонця, – тут пришили одного лягавого, може чув? – і не даючи мені щось сказати, повела далі, – піднявся рейвах на увесь Харків. Гребуть шо попало… Хочуть знайти того штиря. А ми шо? Нам же краще, аби його скоріш сцапали. Поц. Аби я знала, сама б здала, покидька. А то тепер сиди тихо… Ні на яке діло не підеш…  А воздух тю-тю. А жити ж треба… – і без подальшого переходу, резюмувала, – Чому не заходиш? Занався? Зазнався, зазнався… – знову кинулася вона у сміх.

– Та, я …

– Ах! – обвила вона руками мою шию, – проїхали. Он, «Крисал» відкрився. Купи мені морозиво, а!  І ходім до мене!

І ми пішли…