Бруньки

Покинувши «Меданські вечори» я знову повернувся до «Строрінок любові». Я любив читати із перервами. Одне читво виокремлює суть іншого. Так мені здавалося. Здається й нині. Тож читав далі:

«…Це був буржуазний шаблонний сад із галявиною посередині та двома клумбами на всі боки. Від вулиці Вінез його відокремлювали звичайні грати, але зелень там розрослася так буйно, що сторонній погляд не проникав сюди. Плющ, клематити, жимолість припадали до ґрат і обвивались навколо них; за цією першою стіною зелені піднімалася друга — з бузку та альпійського ракітника. Навіть взимку густої палітри гілок і неопалого листя плюща було достатньо, щоб перешкодити доступ цікавості перехожих. Але головною чарівністю саду було кілька розлогих високостовбурних в'язів, що росли в глибині і закривали чорну стіну п'ятиповерхового будинку. Висіла гойдалка з дошкою, що позеленіла від вогкості.

Елен розглядала сад, нахиляючись, щоб розглянути ту чи іншу подробицю.

— О, тут така тіснява, — недбало сказала пані Деберль. — Але ж дерева такі рідкісні в Парижі... Радієш, якщо їх росте в тебе хоч півдюжини.

— Ні, ні, у вас дуже добре, — заперечила Елен. — Сад чарівний!

Сонце запилювало бліде небо золотистим світлом. Промені повільно струменіли між безлистими гілками. Дерева червоніли, ніжні лілові бруньки пом'якшували сірий тон кори. На галявині, вздовж алей, травинки та камінчики мерехтіли відблисками світла, трохи затуманеними легким серпанком, що ковзав над землею. Ще не видно було ні квітки, — лише сонце, що лагідно осявало голу землю, сповіщало весну…»[1]

І вмить я закрив книгу. Вдягся. І прогнав себе у Сад Шевченка. Я йшов під тягарем роздумів. Вигаданим майбуттям стискав минуле. Глушив спогади про Урсулу. Мені слід було її спектись. Але її обійми наче замкнулись пальцями на моїй шиї. І крути не крути головою, не вирвишся… І здригався я, бунтовно. І перехожі дивили на мене, здавалося, підозріло.

А я йшов… Ні, майже біг. І проміння сонячне, теж здавалося, бігло і аж бриніло. Що ж, нехай і так… І я побіг вздовж трамвайної колії. Побіг попід парканами і фасадами Клочковки. Я кусав свої губи. Відчував тремтіння куточків моїх вуст… Ніби вони намагалися стримати крик…

Каскадом сходів аж вибіг нагору. І опинився в раю… У пейзажі Саду Шевченка…

[1] Еміль Золя «Сторінки любові».