Два погляди

Проблема не вичерпувалась конфліктом між мною та моїм почуттям. Урсула дивилася на мене з ентузіазмом. Я з іронічним співчуттям. Я наче закляк в якомусь  сальто-мортале дуалістичної тупості моєї природи. Природи харківських задвірок Нової Баварії. Там формувався я. Там мене ліпили вулиця й доля. Тож мені бідність почуттів була милішою за елегантність Урсулиниго шалу.

Але позбутися її було важко.

Бо не можна ж сперечатися з тим, що бог тільки й створив жінок, аби приборкувати чоловіків...

Я споглядав.

Я вчився.

Я читав її.

І розумів, чим світлішим ставав мій розум, тим чутливіше робилося моє серце... І тим, як би, нещасливішим ставав я.

І міркуючи так, ловив себе на тому, що міркую безглуздо.

Адже я ж знав, що моя розкутість з Урсулою і розбещеність крім неї вели до розпаду. Можливо навіть до крайнього його ступеня. Але страшило не це. Страшило моє зневажливе ставлення до неї. Небажання її бачити. І пристрасть побачивши її.

Вона була довголяга, пропорційно збудована…

Тож, я стояв серед кімнати і все ще споглядав її. Вона саме декламувала, задерши підборіддя:

«… Пройдуть вітри, замовкнуть грози,

Задрімають вітри на ланах.

І весняного грому погрози

Пронесе стороною луна,

А проміння довге, як мітли.

Обмете сизо-хмару даль.

І пройдеш ти, лишивши світлу,

Невгамовну мені печаль…»[1]

Та раптом замовкла. Наче не знала, що її казати далі. Наче забула слова. Затим підійшла до столу. І, піднявши порожню чашку, покрутила її в руках. Поставила. І, в понурій мовчанці почала знімати плаття.

[1] Василь Симоненко «Тиша і грім».