Своєрідне зерно

У свої двадцять років Еміль Золя заводить любовний зв'язок з дівчиною на ім'я Берта. Цю феміну він сам називав «дівчиною з вечірками» (фр. Une fille à parties), тобто повією. Він сподівався «витягнути її з потоку», долучити до пристойного роду занять… Але ідеалізм вмер під реаліями життя… Ця невдача виписана ним у його першому романі «Сповідь Клода»… Золя писав його майже п`ять років…А як інакше правдиво описати важке житіє юнака, безпросвітне.

«Полюбіть лоретку, і вона відповість вам зневагою, висловіть їй свою зневагу, і вона покохає вас», — стверджує Золя у липні 1860 року в листі до Байя, який і став своєрідним зерном «Сповіді Клода».

Та аж у вересні 1865 року «Сповідь Клода» буде закінчена. У листопаді того ж року роман побачив світ…

Критика зустріла «Сповідь Клода» зворушливо, зло. «Я не знаю, – писав Анрі Лавуа у «Монітер Юніверсель», 11 грудня 1865 року, — під впливом якого згубного реалізму він втратив молодість і чарівність ...». А ще один знавець літературних смаків Гюстав Ваперо додає:  «… Еміль Золя в «Сповіді Клода» кидається в крайність, намагаючись писати в дусі найгіршого реалізму». А критик Андре Лефевр  у тижневику «Ілюстрасьйон», намагаєтья направити творчість молодого письменника у потрібне русло… Він наставляє його так: «Мистецтво полягає не у фотографуванні потворного, а у виборі прекрасного; не слід малювати голу реальність… мистецтво мусить витягувати з надр реальності великі та ідеальні концепції».

На Золя спустили всіх собак. Справа дійшла о суду. Однак, на запит міністрів юстиції та внутрішніх справ, чиновники прокуратури обмежилися обшуком на квартирі письменника та упередженим дізнанням, зробленим на його службі. Потрапивши під підозру, Золя втратив місце у видавництві «Ашетт».  Відтак двадцяти п`ятилітній автор мусив шукати своєї  стезі, незалежної… «Я вважав своїм обов'язком, — повідомляє Золя у листі до братів Гонкурів від 7 грудня 1865 року, — дослідити все, що в пристрасті виступає фатальним і незрозумілим…» Золя акцентує увагу лише одному боці свого твору невипадково. Він вже захоплений ідеєю наукового роману… Тому й виділяє у «Сповіді» лише те, що відповідає новому напряму його інтересів. Інтересів пристрасті «невинного серця»,  «психологічного та фізіологічного етюду»…

Я взнав, що у перекладі «Сповідь Клода» побачила світ у Повних зборах творів Еміля Золя, які було видано у Києв, 1903, у томі №39.

І я розшукав той том.  Хто шукає, той знайде. Серед тиші читальної зали бібліотеки Короленка усівся за читання… Читав і думав… Мені було 25 років…

«Вчора я ліг спати о п'ятій годині, серед білого дня, залишивши ключ у дверях.

   Близько опівночі, коли мені снилося, що білява дівчина простягає до мене руки, мене раптово розбудив якийсь шерех, почутий уві сні. Я розплющив очі. Лампа була запалена. У ногах біля ліжка стояла жінка і дивилася на мене. Вона повернулася спиною до світла, і мені здалося зі сну, що бог зглянувся наді мною і одна з моїх мрій стала дійсністю…

Жінка підійшла ближче. Я впізнав Лоранс, Лоранс із непокритою головою, в гарній сукні з блакитного шовку. Бальне плаття залишало оголеними посинілі від холоду плечі. Лоранс нахилилася і поцілувала мене.

— Розумієш, дружочок, я заборгувала господареві сорок франків. Він не повернув мені ключа від моєї кімнати і заявив, що мені не так уже й важко знайти, де переспати. Шукати якесь інше місце пізно. Ось я й згадала про тебе.

Вона сіла і почала розшнуровувати черевики…»[1]

І згадав… Урсула теж розшнуровувала боти, коли пришла до мене вперше. А я стояв і споглядав. Потирав пальцями своє чоло… Там, де починався чуб… І лише впоравшись із шнурками, подала мені руку. Простягнула її граційно… Ніби для поцілунку, зігнувши її у зап`ястку. Я потис її теплу долонь. Вона випростала її з моєї. Підійшла до столу. Погортала «Ругон Маккарів». Поводила пальцем по палітурці. Лак її нігтя блиснув у світлі лампочки. Потім наморщила трохи лоба. І глянула на мене. Вона знала, я не відмовлю…

Шкіра в неї була свіжа й навіть трохи рожева. Губи ж м`якими. Зуби білі й міцні… А очі сяяли кольором, що й волосся її, хвилясте… Чорніше чорної ночі…  

[1] Еміль Золя «Сповідь Клода».