Думи

Я вирішив не думати про Урсулу. І мені це не вдалось…

Прокинувся я рано. Проте лишався лежати в ліжку. Минав час, журливий. Узявся дочитувати «Творчість» Золя.

« – Ах, ця Жінка! – перебив Сандоз. – Це вона його вбила! Якби ви знали, що вона для нього означала! Мені ніколи не вдавалося витравити її з його серця… Як же ви хочете, щоб зберігався ясний зір, врівноваженість і здоровий глузд, якщо в голові можуть народжуватися подібні фантасмагорії? Знадобиться одне, можливо, два покоління, доки не навчаться писати картини та книги, спираючись на логіку, так, щоб з них вставала висока і неприкрашена правда дійсності… Тільки саме життя, тільки природа може бути справжньою основою для творчості, визначати грань, за якою починається божевілля; і не треба боятися, що правда знеособить твір, цьому завадить темперамент, який завжди врятує справжнього художника…»

Після цього одкровення я загнув правий верхній ріжок сторінки. Встав. Голова горіла. Умився. Вдягся. І, не снідавши, пішов у місто. Знову брів Клочковською. Щось у мені рвалося і бісилося.  Може тому і йшов цією вулицею, непокірною, розбійною… Вулицею дна. Вздовж фасадів халуп простував кіт. Драний, матьорий. І на нього, і не мене, і на вулицю з неба дивилося сонце. Приплентався я до Благбазу, мов сновида. Минув його. І отямився вже у соборі Благовіщення.

«Шляхи твої та діяння твої, – читав голос священика за брамою вівтаря, – завдали тобі зло; від твого нещастя тобі так гірко, що доходить до серця твого...»

Я оглянувся.

– Ти чого витріщився на мене? – сказала Урсула, запалюючи свічку…