Радію

Вихідний. Тихий ранок. Я йду Харковом. Вже сріблясті бруньки на деревах. Не на всіх. Але вже. Скільки вулиць у моєму місті. Тисячі. Я ходив ними. Майже всіми. І ось, йдучи Пушкінською думаю… Де вона – любов… І знаю, що ніхто не дасть гарантії, що ось зараз. Зараз, за цим поворотом, я не стріну її. Стає радісно.  Я радію сонцевому променю. Він всівся мені на долоню. І я тримаю його. А потім відпускаю, на волю. Хай потішить інших… Людей ще не багато. Бо ж ранок. Робочий люд відсипається. Я сам був довго слюсарем. Вставав щодня о п`ятій ранку. Снідав нашвидкуруч. Сягнистим кроком поспішав на тролейбус. У самого кола на Дзюби. Мені ще їхати до Канатної фабрики.  Без п`ятнадцяти шість слід пройти прохідну. Коли запізнювався, ліз через паркан, там де гаражі… Запізнення карались штрафами. І це виробило в мені повагу до порядку. А, разом із цим, пошану до трударів… Так, я радів того теплого ранку.

Наді мною летять хмарини. Весняні. Летять наче пісні. І небо ще кольорове… Квітчасте, подумалось мені… Наївні, але іноді яскраві метафори нас наздоганяють у невідповідному місці. Але ж я радів… Радів, що живу в прекрасній країні. Що можу досягти всього, чого забажаю. Радію, що студент. Радію, що навчають нас такі вишукані педагоги. Радію, що можу ось зайти до книгарні. Я набираю повні легені повітря. Воно свіже. Воно пахтить розрізаним кавуном. Ще трохи морозно. Книгарня… Тільки відркилася. Восьма година. Я підходжу до великої полиці з книжками. Перебігаю поглядом по спинках… І витягаю один томик… Розгортаю… Читаю… Неквапом.

Продавщиця дивиться на мене.  В її великих карих, здається мені очах,  світиться добром теж радість…