Трохи патетики

Я не пішов грати на фортепіано. На розі Свердлова я повернув ліворуч. Пішов уздовж комісійного магазину, перетнув ще один Лопаньський міст, ще раз Клочківську. І шикарними сходами, повз вже квітчасте панно схилу, вибрався до Успенської церкви. Храм цей був перетворений в органний зал. Навіть хреста було знято з його шпилю…  І побрів я далі, до колишнього Покровського чоловічого монастиря. Так закортіло.  Церки його ще стояли у риштовках. Там тягся і тягся реставраційний ремонт…   

Я теж потребував. І сповіді. І ремонту своєї душі.

Мене не покидали пророцтва тих клікуш. Іншим словом назвати їх не міг. Аби перебити думи, розгорнув книгу.  Прочитавши десяток сторінок, застряг у роздумах. Мене тягло до читва, але й відвертало. До натуралізму Золя, з його частковою науковістю, так мені здавалося, щодо загального духу читаного, я ставився скептично. Але романтиці його розуміння природи людей та світу симпатизував. Саме це слово!  Не любив, а саме симпатизував… Ці неприборкані сили, якими важко управляти, жили повсюди. Жили вони і в мені.

Як би я не замикався в риторичну вежу своєї індивідуальності, а я думаю про неї. Думаю про Урсулу.

Ось сиджу і вдаюся до своєї душевної незадоволеності. Вона переходила вже у нескінченне переживання... Значить, це мені приємно. Певно, що так... Протираю штани біля чоловічого монастиря... І перебираю власні сумніви, чи не патетично...

Неприборкані сили жили і в Урсулі. Вона шукала себе. Шукала в мені. Шукала в літературі. А література, подумалось, шукала лише себе…

День був сонячний. Тепло променів гріло мою спину. І взявся я дочитувати роман. Роман із мутною назвою «Здобич»…

У нетрях трьохсот сторінкової книги нуртувало життя. Головні герої Аристид Саккар та його молода жінка Рене тужалися розбагатіти.  Після проголошення Другої Імперії Луї Бонапарт оголосив себе Наполеоном Третім. І у Франції все віддав на відкуп аферистам і проходимцям. Майстри темних політичних та фінансових комбінацій узялися до справи... Чоловік спекулює з нерухомістю, безжально. А Рене роскошує свої дні серед блуду розпусти… І стає коханкою свого пасинка Максима… Жінки, жінки – ім`я вам віроломство… Це блядство врешті-решт Максиму набридає. Він кидає Рене… Та помирає…

 «… В одному з кутків цього осередку німого розпачу, де сама тиша немовби плакала гіркими беззвучними сльозами, Рене знайшла стару ляльку: тирса, якою вона була набита, вся висипалася з подірявленого тулуба, і тільки фарфорова голівка, яка колись усміхалася емальованими губами над цим обм`яклим тілом, що здавалося виснаженим  шаленствами життя…»[1]

Я закрив книгу. Драма, що відбувається серед нероб, – згадав я десь читане, –  не може бути надто велична… Сонце вже сідало. Десь там, за Павловим полем. І куди мені треба було повертатися. І де мене чекала Урсула… Її тінь намарилась і попливла перед очима…

– Рушай, – промимрив я сам собі…

[1] Еміль Золя «Здобич», переклад І. Ковтунова.