Істина вустами дитя

Урсула не пішла.  Вона задавалася непохитної віри. Віри у всемогутність її почуття. Вона ж була поетом…

– Ти. Як мала дитина, – бавилася вона словами, – тільки малята розмовляють із людьми і всесвітом своєю мовою.

– Отакої, – пирснув я, – повчи ж мене, повчи!

– Невнятний лепет дітлахів, – провадила вона далі, підвівши очі свої вологі до стелі, – сам звучить для нас, наче дзюрчання ручаю…

І мені знову здавалося що вона зчитує зі стелі…

– Ручаю? – хмикнув я.

– Так, – не повівши й бровою, мовила вона, – так. Лепет дитячий звучить шелестом лісу, перекликом птахів. Дітьми ми довго вчимося говорити по-дорослому. А коли навчимося виказувати свої думки словами, вже не можемо розповісти про що ми бесідували із квітами, хмаринками, горобцями… Ми забули…

Шкода було Урсули. Ох, як шкода… Вона була таки поетом. Певно й на світ дивилася крізь лінзи сліз своїх очей. Очей розумних, чорніших за саму ніч… Можливо, думалося мені, саме вона і розповідає мені про те, що гомонить пташиний світ. Може, так і перекладається голос природи… А я чогось прагну ще потойбічнішого…

Аби припинити розмову, я розгортав «Ругон Маккари». Перетворювася на елемент кімнатного пейзажу. Упростовуючи сюжет… Так, це точно і образно…

Але пізнавальна сторона книги – тільки підтекст.  Головним же залишалося не вичитане, невимовлене, нездійсненне.

Література, здавалося, містила в собі натяк на долю людини. Людини, що намагається вибритися із завулку буденності…

Кожен рік, промовяв хтось у мені, ти чуєш буйні весни. Ти вже не хлопчик у шкільному костюмі. Ти вже давно закінчив десятирічку, технікум, відслужив Армію, напрацювався на заводі… Ти нині студент другого курсу…  А в голові все ще сумливі гами… Читати! Наказував я собі, читати!