Просторінь шляхів

Куди і якими йти? Ми поставлені перед тою проблемою, що мучила Еміля Золя. Ми зіштовхуємося із тими самими труднощами, що й він… Але, знаходимося у значно гірших умовах, трагічних.

Я пишу ці рядки коли йде Україною війна. Йде вже давно, вже дванадцять років… У людей теперішнього менше вільного часу, натомість більшає число вимог та примусових обставин…

Адже нині ми споглядаємо, переживаємо і вживаємося у занепад живого суспільства. Ми співучасники агонії цілого світу… І тут просторінь шляхів

 саме життя письменника Еміля Золя звучить, як характерний виклик…

Дійсність, – зазначав його земляк Анрі Барбюс, – соціальна. Соціальне заповнює її всю, без залишку. Соціальна декорація поглинає особистість остаточно…[1] Війна…

Але тоді, у 1985 році про це не думалося. Я йшов вулицею Свердлова. Високо в небі літали птахи. І я сам собі здавався соколом. Надувши груди, йшли повз мене дівчата. А одна йшла зі мною, поруч. Вона майже бігла поряд. Йшов я сягнистим кроком. Ось-ось наберу розгін і злечу… «Подалі за хмари…» – лунало в моїй голові. І голова гула цією піснею. І, водночас, відчувалася радість веселого дня. Радість самої звичайної любові, кочової…  І тут ніякі закидони Урсули не діяли…

– Я, – канючила вона, – твоя бранка. І ти це знаєш. Не можу втекти. Не в змозі дременути. Волочуся, мов у кайданках за тобою. А ти йдеш… Майже біжиш. Волоцюга кудлатий. Галайда Ново-Баварський. Сновига пихатий…

Урсула все крила і крила мене своїми епітетами. Вона була поетом…

А я чимчикував собі й насолоджувався її лещанням… Тішився… Та не довго.  Раптом мисль вдарила мене. Так, що я зупинився.

– Як ти гадаєш, – спитав я, – чи існують люди-перекладачі мови природи на нашу мову, людську. Он, бач, – задер я носа, – пернаті літаючи, щось промовляють… Вони вільні. Увесь світ, – бубонив я далі, – навкруги говорить із нами своїми голосами. Але ми не учуваємо… Як не дослухаємося й до голосу власного сумління… Облиш мене! Я відпускаю тебе, чуєш Урсула!

[1] Анрі Барбюс, «Золя у 1932 році».