Кістки

Голос вимовив «жорстоко». Голос був мій. Але він мною не керувався. Адже там, у далекій чужій землі, у примарному містечку Плесані лежали кістки людей, насипом…

І читав я ті «Ругон Маккари». Читав таке:

«…Земля, більш віку годована донесхочу трупами, переситилася смертю, і довелося відкрити новий цвинтар по той бік міста. А старе кладовище щовесни очищалося, вкриваючись темним рясним зелом. Ця масна земля, якої грабарі не могли копнути, щоб не викопати якогось людського останку, була безмірно родюча. Після травневих дощів та червневої спеки тут розрослася буйна трава. З дороги видно було понад мурами верхи кущів, а всередині немов розливалося глибоке темно-зелене море, поцятковане здоровими, напрочуд яскравими квітами. Внизу, в затінку, під плетивом стебел, пахло вологим чорноземом, шумували соки…

…Тут міська рада почала думати про те, щоб використати це суспільне добро, що лежало марно. Звалили мури понад дорогою та провулком, випололи траву, викорчували груші. Потім звезли хрести та пам’ятники з кладовища. Землю перелопачено на кілька метрів завглибшки і викопані кістки звалено купою в однім кутку. Хлопці журились за грушами, зате мало не цілий місяць грались черепами, мов кулями, а однієї ночі збитошники позбирали гомілки та почіпляли їх до всіх дверних дзвінків у місті. Обурливі вихватки, що їх пласанці не забули й досі, припинились, коли нарешті ухвалено поховати кістки в ямі, викопаній на новому кладовищі. Але в провінції роботу виконують з мудрою повільністю, і цілий тиждень городяни бачили, як єдиний віз звозив людські останки, немов той груз. Найгірше було, що з воза — він сунув через увесь Пласан і стрибав нерівною бруківкою — на кожній вибоїні сіялися кістки і грудки масної землі. Не було ніякої релігійної церемонії, а лише грубий, повільний віз. Ніколи ще місто не зазнавало такої огиди.

…Минуло багато років, але колишнє кладовище св. Мітра все ще наганяло на людей жах. Одкрите всім вітрам, край битої дороги, воно було пустельне і знов заросло буйною травою. Місто гадало продати його під забудову, покупців не знаходилося; мабуть, спогад про купу кісток та про той похоронний віз, що, як кошмар, їздив по вулицях, відстрашував людей. А може, причину треба б шукати в провінційних лінощах, в нехітті ламати й робити щось наново. Так чи інакше, а місто лишило цю ділянку за собою і навіть забуло, що хотіло продати її. Ділянки навіть не огороджено, і ходити по ній міг хто хотів. І от з роками до тої занедбаної місцини почали звикати; люди відпочивали на траві по краях пустиря, переходили через нього, обжили його. Ноги перехожих витоптали трав’яний килим, земля стала сіра та тверда, і колишнє кладовище стало нагадувати абияк вирівняний плац…

… Ніхто, проте, не згадує більше про вмерлих, що сплять під цією травою. Удень тільки діти бігають поза стосами дерева, гуляючи в хованки…»[1]

Я припинив читання. Відкав книгу. І вийшов у люди. У понурій мовчанці рушив містом. Ноги самі вели мене вниз, до центру Харкова. Туди, де буяло життя, всіма барвами й пахощами. Був ще березень. Але весняний. Йшов я через колонію будиночків і халуп Клочковської. Мене тягло на цю вулицю. Адже я виріс у схожих на неї трущобах Нової Баварії. Вулиця  тяглася і тяглась.  Вздовж річки Лопань поверталися журавлі… І раптом я оглух. І нічого вже не чув. І здалося мені, що я лечу… І тінь моя, як від хмари, бігла по землі… Я озирнувся. І сягнистим кроком підійшов до трамваю… Я повертався, наче під дзвони… У теплий рудий мох…

Урсула вже була в моїй кімнаті.  Я зітхнув і привітався, не мовивши і слова.

[1] Еміль Золя, «Кар'єра Ругонів», переклав: Кость Рубинський.