РОЗДІЛ VII. Виконати умови

— Ну як, є ще ідеї, щодо того, що ми робитимемо сьогодні? – Я запитально подивилася на душі, які повільно відповзали геть.

— Ми так більше не будемо!

— А чого це ви таким благальним голосом заговорили? Що злякалися? Ви? Не смішіть мене, ви ж страх загубили, як ви могли злякатися?

— Ми його вже знайшли, пожалій нас, будь ласка! – Вони благально подивилися на мене.

— Ну раз так, тоді добре. – Я дематеріалізувала їх і, повернувшись на початкову позицію, повернула час до норми.

Всі почали відмирати, але щойно туман, який закривав поле, розсіявся, всі присутні знову завмерли, але цього разу від шоку. Від  Хранителів не залишилося і сліду, тільки відчутний магічний фон заклинання Аківедар висів у повітрі. Проте найбільше їх мабуть здивувало те, що нитка цього заклинання брала початок з моєї аури, а я, так ніби нічого не сталося, прямувала до виходу з арени. Там мене наздогнали генерали:

— Навіщо ти це зробила?! – Мідас лютував, але більше через те, що я стерла йому пам’ять, яка схоже повернулася.

— Тобі доведеться нам багато чого пояснити! – Ваяранар теж виглядав розлюченим, але через те, що я нічого йому не сказала.

Іслар з Літарією просто мовчали, але їхні обличчя говорили самі за себе, а говорили вони, що їхні власники збираються мене вбити, якщо я ще раз так зроблю. Єдиний, хто був зі мною згоден, це був Бериліон, і я була рада, що хоч хтось не збирається читати мені нотації.

Щойно ми пройшли до мого кабінету в палаці, мені довелося пояснити всім, що відбулося. Зайняло це близько трьох годин, тому що всі ще й познайомитися захотіли. Як тільки нашу позапланову нараду було закінчено, ми розійшлися по своїх кімнатах.

На півдорозі мене перехопив Іслар.

— Міраяміно, якщо ти знищила Аракса, це означає, що Хранителів ти не вбиватимеш?

— З чого це ти взяв Ісларе? Я закріпила свої слова клятвою дуелі і маю їх виконати.

— Але…

— Ніяких але, завтра все побачиш. – Я попрямувала далі, Іслар мене більше не зупиняв.

Вранці наступного дня, я разом з генералами та Арістією встали ні світ, ні зоря і вирушили до  Каліасу – світу Хранителів.

Щойно потрапивши до світу, я відразу  наказала всім відійти назад і закликала душу Аракса, сила Ареса Вічності і самої Вічності дозволяла мені це зробити.

— Давно не бачилися Араксе, - душа висіла переді мною у повітрі і мовчала. — Як я й обіцяла, ти дивитимешся, як гине твій світ. – Я запалила вогонь, але він вийшов якийсь дивний, замість звичного поколювання в серці, цього разу я відчула різкий біль. Я поглянула на вогонь, він мав три кольори – чорний, білий та сірий, і це було очікувано, адже я тепер Хранитель Темряви, Світла та Вічності, проте, це не пояснювало болю, причину якого, я зрозуміла вже через мить, щойно обернулася назад.

Іслара не було серед генералів. Це була пастка, вони хотіли ослабити мене, але як вони дізналися?

— Що, неочікувала? Імператрице Шторм, ми слідкували за тобою і знаємо про все, -  Аракс підлетів ближче і прошепотів останні слова мені на вухо. — І про те, що ти так і не дала відповідь Іслару Делор тан Алькатрасу. - Кілька днів тому, він запитав мене, чи його почуття взаємні, але я так і не дала йому відповідь тому ми намагалися уникати цієї теми. Але як не прикро це визнавати, моє серце ніби розірвало на частини, щойно я побачила, що він зник, і я не стрималася.

Я розвернулася і приклала руку, на якій був вогонь, до того місця, де мало бути серце Аракса, він миттєво розсипався на атоми і зник. Тепер його вже точно, ніхто не побачить, навіть душу.