РОЗДІЛ IV. Напад під покровом ночі

Я повернулася до свого шатра і взяла платинову медаль, розміром з мою долоню, зі столу і піднесла до грудей. З неї розрослися чотири металеві ремені, які огорнули мою талію та плечі, і з’єдналися за спиною. З цих ременів з’явилися металеві пластини, які закували моє тіло в броню, а щойно я обернулася в дракона, ще й крила, хвіст  та роги.

Цей костюм був створений церіонцями спеціально для мене. Від костюмів інших воїнів він відрізняється не тільки присутністю обладунків для драконячої трансформації, але й відсутністю шолома.

Я вийшла і попрямувала до середини галявини, на якій розкинувся наш табір. Там на мене вже чекала частина загону Королівських Гвардійців на чолі з майором Арістією Віланійською, крон-принцесою Атлантису.

У кожної планети Емфаліону є свій король, він керує своєю державою, але всі справи, які відносяться безпосередньо до всього Емфаліону вирішувала я, як його Імператриця. Крім того, всі королі підпорядковувалися мені і були зобов’язані кожного тижня доповідати мені про все, що відбувається у їхніх королівствах.

— Майоре Віланійська, загін готовий до наступу на ворожий табір?

— Так, головнокомандуюча Шторм, ми чекаємо тільки вашого наказу.

— Тоді чого чекаєте?! Уперед! – Я склала руки за спиною і холодно подивилася на них. Вони вклонилися, увімкнули двигуни на своїх костюмах і здійнялися в небо. Я розправила крила і полетіла за ними.

Ми приземлилися у хащі неподалік табору Хранителів. Сонце вже сідало за обрієм і на землю опускалися сутінки.

— Ця ніч стане останньою для більшості  з вас. Насолоджуйтесь життям, поки воно у вас є. – Я зрозуміла, що сказала це в голос лише тоді, коли воїни, які стояли поруч зі мною подавилися водою, яку саме пили, і закашлялись. У повній тиші, я почула, як більшість Гвардійців відсунулися по-далі від мене.

Ми зачекали поки настане глибока ніч і пробралися у ворожий табір. На вході біля хащі, де ми зачаїлися, стояли п’ятеро Хранителів. Ми безшумно вбили їх, вони не встигли навіть опам’ятатися. Далі ми пройшли в глиб табору, і не зустрівши перешкоди у вигляді охорони, пробралися в середину шатра, який стояв посеред табору. Тут мав бути їхній головний, будемо сподіватися, що це саме Аракс. Я жестом показала, щоб всі поводилися тихо, і разом з двома Гвардійцями, знешкодивши заклинання, пройшла до середини. Тут була вітальня, а посеред неї ліжко. Все виглядало так, ніби господар шатра спить і бачить вже не перший сон, але моє чуття підказувало, щось не так. Я підняла руку і гвардійці зупинилися. Взявши камінчик з підлоги, я кинула його вперед, він приземлився у кількох кроках від нас, і відразу перетворився на порох, а шатро в мить зайнялося і за кілька секунд, що ми озиралися навколо, повністю згоріло разом з усім, що в ньому було. Ліжко згоріло теж, тож можна зробити висновок, що воно пусте. А це означає… що це пастка.

Щойно шатро зникло, як я й думала, нас чекала наступна картина: весь загін був зв’язаний мотузками, біля кожного воїна стояв Хранитель, який притискав меч до його горла, а біля Арістії, були двоє Хранителів, один тримав її руки за спиною, а інший, щойно побачив нас, приклав їй ніж до руки і поранив. Вона скрикнула і я сіпнулася їй на допомогу, але не встигла.

Буквально за кілька секунд, місяць закрила величезна фігура. Не відразу я змогла розгледіти, що це дракон, надто стрімко він зірвався вниз. Я змогла побачити, що це Мідас, тільки коли він приземлився просто позаду Хранителів, які тримали Арістію. Його рев викликав землетрус, тож Хранителі були змушені відпустити своїх полонених і намагатися не впасти. Я ж не гаючи часу, зафіксувала воїнів магією землі і перенесла собі за спину. Арістію я обережно підняла і ввела в стазис, поки вона не втратила надто багато крові.

Я підняла голову і зустрілася з поглядом Мідаса. Замість небесно-блакитних, на мене дивилися криваво-червоні очі. Здавалося, ним керують інстинкти древніші за сам світ. Тільки один раз мені доводилося бачити таке, коли дракон Ваяранара, у часи, коли він ще був вершником, знайшов свою істину пару. Мідас опустив погляд і невідривно дивився на Арістію. В його погляді була лють, коли він перевів його на Хранителів.

Я побачила, як луска на його шиї міняє свій чорний, через темряву ночі, колір на яскраво-червоний. Від його серця просто до гортані прямував вогонь, здатний спалити вщент всіх, хто посмів торкнутися його пари.

В мить, коли з’явився вогонь, я змогла виставити щити, щоб закритися від нього. У цьому стані, він може зашкодити всім, хто стоїть тут і навіть цього не помітити, адже ним керують древні інстинкти. Але, що ще гірше він може вбити Арістію, і якщо вона його пара, він  буде довго убиватися горем, поки не помре від  розлуки. Коли дракони втрачають свою пару, вони стають не контрольовані, нищать все на своєму шляху, тільки тому, що не можуть впоратися з смутком втрати.

Вогонь  обігнув щит і вже через кілька хвилин зник. Мідас важко дихав і не відводячи погляду, дивився на Арістію, яка лежала в повітрі поруч зі мною. Я зняла щит і Мідас ступивши крок вперед перетворився на людину. Він простягнув руки вперед і я відкликала магію. Арістія плавно опустила просто в його руки. Він легко поцілував її в губи і по її тілу пройшлася тонка  золота павутинка, магія істинних пар драконів, вона здатна зцілювати навіть смертельні рани.

Мідас подивився на мене, його очі почали повертати собі звичайний колір. І щойно інстинкти відступили, він уже свідомо притиснув Арістію до грудей і ніжно їй посміхнувся.

— Я зняла стазис з неї, але їй треба відпочити. Вона прокинеться тільки післязавтра і тобі треба буде багато чого їй пояснити. Ти ж знаєш, що вона може просто відмовитися бути твоєю парою і ти просто помреш без неї. Тож, переконай її цього не робити. Мені не хотілося б втрачати такого розумного генерала. – У драконів може бути тільки одна пара на все життя, якщо вона відмовляється бути з ним, дракон гине, адже так і не може бути з тою, що вибрана для нього богами. Проте, якщо вона погоджується, вона отримує безмежну любов дракона, яка належить тільки їй.