РОЗДІЛ II. Нерозсудливість

— Отже, всі пам’ятають план? – Літарія стояла перед шістьма загонам нашої армії. Її голос луною пронісся над полем, на якому ми стояли і змушував присутніх тут воїнів дрижати від страху. Вона заробила репутацію жорстокого генерала, який не пробачає помилок. Її боялися майже так само як і мене, проте мене більше. На тренуваннях, я вимагала від своїх суперників показати все, на що вони здатні, і тому, ніхто не хотів змагатися зі мною.

— Так. – Хор голосів пролунав у повітрі.

Кожен генерал попрямував до свого загону. Мідас і Бериліон стали на чолі вершників драконів, Літарія очолювала творців, Ваяранар Хранителів душ, а Іслар Тіней Вічності. Я ж мала керувати Королівськими Гвардійцями.

Щойно кожен генерал зайняв своє місце попереду загону, я опустила щит.

Майже відразу двадцяти тисячне емфаліонське військо зіштовхнулося з більш як двохсот тисячним військом Хранителів Світів.

Це була кривава битва, яка тривала більше п’ятнадцяти годин. Під кінець, Хранителі Світів відступили, зачаївшись у своєму таборі.

Я, генерали та декілька капітанів зібралися в моєму шатрі, щоб обговорити наші подальші дії:

— Міраяміно, не гарячкуй, всі втомилися, ми не можемо зараз на них напасти!

— Ісларе, треба нападати поки вони безпомічні, завдати удару і ослабити їх, іншого шансу в нас може не бути!

— Але і ми у такому ж стані, що можемо зазнати величезних жертв, ти цього хочеш, щоб виснажені битвою воїни відправилися на вірну смерть?! Краще виступити під покровом ночі, коли вони ослаблять пильність. Міраяміно, я прошу тебе, візмись за розум!

— Якщо так, я піду одна. Я не дозволю їм розслабитися ні на хвилину. – Я попрямувала до виходу з шатра, не зважаючи на всі протести, які понеслися мені в спину. Опинившись на вулиці, я відразу перенеслася до табору Хранителів Світів.

На моїй руці запалав вогонь, моїм розумом знову заволоділа якась невідома мені жага битви і крові, вона брала моє тіло під контроль, змушувала вбивати. І я піддалася їй, тому що зрозуміла, це була не невідома жага битви, це була сила Мітаявіса, Ареса Темряви, його сила у поєднані з силою Крісеатери, змушувала мене знищувати Хранителів, щоб не дозволити їм дістатися до емфаліонських воїнів, змушувала вбивати, щоб зберегти життя емфаліонців.

Вогонь зірвався з моїх рук і в секунду знищив один із таборів Хранителів. Раптом вся сила покинула моє тіло і падаючи я побачила, що стояла у ритуальному колі, воно забирало мою силу, я почала втрачати свідомість, і вже на грані безодні і реальності, я побачила Іслара, який знищив ритуальне коло і підхопив мене на руки.

Я відчула спокій і… радість?... Хм… мабуть це через те, що він мене врятував. Думаю я відчувала б те саме, якби мене врятував і будь-хто інший.

Хоча серце підказувало, ні, тільки якби це був він.

Що це могло б означати?