Розділ шостий, в якому з'ясовується, що принци не хропуть

Ельзу поселили у королівському палаці в невеличку кімнатку аж під самим дахом. Помешкання було давно занедбане й закинуте, видно, там ніхто не жив дуже давно, бо все було покрито товстим шаром пилу, а на підвіконні стояло кілька засохлих рослин в керамічних брудних глечиках. Добре, що постіль їй видали свіжу й випрану, а воду для вмивання вона сама принесла у глечику з кухні. Правда, до вбиральні і в душ слід було бігати на поверх нижче, але то вже були дрібниці. Головне, вона мала власне помешкання, дах над головою і своє ліжко, в якому збиралася тепер добре виспатися. На столі в кімнаті дівчина знайшла свічку-магічку, яка була майже вічною, чому дівчина дуже зраділа, тому що не треба було думати про освітлення.

Вмившись і підготувавшись до сну, Ельза вкрилася ковдрою і вже збиралася заснути, але не змогла. Бо думки Ельзи, незважаючи на хвилювання першого дня в королівському палаці і втому, знову і знову поверталися до того чарівного моменту на площі, коли вона побачила магічне зображення Сплячого Принца. Його обличчя знову постало  перед її очима, наче на картині, і дівчина мимоволі зітхнула, та так глибоко і протяжно, що це було схоже навіть на стогін.

— Агов, ти чого це зітхаєш, як старий міх у кузні? — раптом почула вона голос свого нового знайомого. Брауні, як бачимо, не лишився, на кухні, а приперся до Ельзи в її кімнатку. Всівся на стіл у темноті і, відкушуючи по трошки від свого цукру, почав розпитувати. — Живіт болить чи шкодуєш, що не поцупила ще цукру на кухні?

Ельза зрозуміла, що не засне зараз, адже їй терміново слід було з кимось поговорити про те, що зараз заважало їй спати. Про свого принца. 

— Та ні, Фарамусе, — мрійливо прошепотіла Ельза, всілася на ліжку, закутавшись у ковдру і не звертаючи увагу на його кпини. — Я думаю про одну людину. Е-е-е… Про Сплячого Принца. Ти ж живеш тут усе життя, правда? Ти, мабуть, бачив його? Розкажи, який він насправді? Він справді такий прекрасний, як у тому кристалі, який я бачила на площі перед королівським палацом?

Брауні аж похлинувся крихтами цукру і закашлявся, смішно вирячивши очі. Він глянув на Ельзу з якоюсь дивною сумішшю жалю і веселощів, а потім гмикнув.

— А, ти про нашого Сплячого Красеня, — протягнув він, і в його голосі прозвучали нотки іронії. — Ну, як тобі сказати... Картинка є картинка. Художники, знаєш, люблять прикрашати. Додають блиску, прибирають прищі й бородавки, малюють янгольські кучері... А насправді, гм, все може бути зовсім інакше.

— Не кажи дурниць! — обурилась Ельза, палко захищаючи свою мрію. — Він ідеальний! Я відчула це серцем! Ох, у нього такий сумний вираз обличчя, навіть коли він спить. Принц, мабуть, дуже страждає від самотності у своїй високій вежі. Бідний, нещасний юнак...

Фарамус пирхнув так голосно, що аж підскочив на столі.

— Юнак?! Та йому вже добряче за тридцять перевалило, поки він там, як ти кажеш, страждає! І, може, він зовсім не такий ніжний, як ти собі надумала. Може, він хропе, як тушкан? Або характер у нього такий, що навіть дракони від нього втікають? Ти про це не думала, романтична дурепо?

— Принци не хропуть! — відрізала Ельза з впевненістю. — І характер у нього має бути золотим, як його волосся. Я впевнена, що він добрий, чуйний, щирий… І він, звичайно ж, чекає на ту, хто його зрозуміє і зможе врятувати від самотності...

Вона знову замріялася, уявляючи, як пробирається у Вежу, схиляється над ложем, цілує принцові ідеальні вуста, і він прокидається, одразу ж закохуючись у свою рятівницю, незважаючи на те, що вона не ідеальна красуня, а проста дівчина з пишними формами і добрим серцем.

— Ох, матінко моя магія, — закотив очі Фарамус, ляскаючи себе долонею по чолу. — Ти безнадійна! Ти що, закохалася?! У портрет?! У невідомо кого?! Ти ж його навіть не спробувала! Тьфу ти! Тобто, я хотів сказати: ти його навіть не знаєш!

— А мені й не треба знати, — вперто мовила Ельза. — Це доля, Фарамусе. Я відчуваю. І я вирішила: я знайду спосіб потрапити до нього. Я розбуджу його поцілунком, як у казці! І тоді всі, хто сміявся з мене сьогодні, побачать, хто така Ельза!

Брауні придивився на неї уважніше. У блакитних очах дівчини світився такий шалений вогник рішучості, що він зрозумів: сперечатися марно. Ця пухкенька впертюха піде напролом, навіть якщо їй доведеться знести стіни.

— Ну-ну, — загиготів він, зістрибуючи на підлогу. — Спробуй. Вежа Сну знаходиться в східному крилі, на самій верхівці. Але туди просто так не дійдеш, там скрізь варта, магічні пастки і довгі, дуже довгі сходи, захекаєшся, поки вилізеш.

— Я дійду, — твердо сказала Ельза. — І про всі пастки дізнаюся, і варту якось перехитрю. Адже принца треба рятувати! Але мені треба знати план замку. Ти мені допоможеш?

Фарамус хитро примружив одне око. Ця історія ставала все цікавішою. Спостерігати за тим, як ця наївна дурепа буде закохано зітхати за Сплячим Принцом і намагатися дістатися до нього, обіцяло бути найкращою розвагою за останні сто років.

— Може, й допоможу, — ухильно відповів він, прямуючи до виходу. — Ну, якщо принесеш мені завтра пиріжок із вишнями, то я обіцяю подумати над цим. А поки що спи. Завтра в тебе важкий день, бо на кухні завжди багато роботи. І ще одна від мене порада: будь дуже обережна з Арвеном. 

— З Арвеном? А хто це такий? — перепитала Ельза, але брауні вже зник, прошмигнувши сірим туманом у шпарину між підлогою та дверима.

Ельза знизала плечима, ще трошки покрутилася на ліжку і нарешті заснула. І цього разу їй не снилося нічого, бо була дуже втомлена після свого першого дня на новій роботі...