Розділ 6. Еля

Еля

Узявши себе в руки, задзвонила дідусеві і коротко пояснила ситуацію.

Через п'ятнадцять хвилин під'їхала його машина, потім з'явився Аркадій Анатолійович – адвокат діда. Через пару хвилин під'їхала і бабуся. Я розповіла, що сталося, як я знайшла дитину, показала записку.

- Андрій Миколайович, Ніна Іванівна, - звернувся адвокат до дідуся і бабусі. - Треба викликати поліцію і відповідні органи, передати їм дитину.

- Ні! Я його не віддам! - Вигукнула, сильніше притиснувши до себе малюка. В бабусиних очах з'явилися сльози, погляд був переповнений болем і розумінням.

- Еліно Володимирівна, ви усвідомлюєте, про що говорите? – З натиском у голосі запитав Аркадій Анатолійович.

- Аркаша, прогуляйся, будь ласка, пару хвилин, нам треба порозмовляти, - сказав твердо дідусь.

- Так, звичайно, - він відійшовши до машини, почавши спілкуватися з бозна-ким по телефону.

- Еля, ти усвідомлюєш яка це відповідальність? - Запитав м'якше дідусь. – Ти говориш про малу дитину.

Дивлюся на малюка, який солодко посапує у мене на руках. В голові купа різних думок, але одна з них чітко відображається: "Нікому не віддам! Мій!".

- Розумієте, коли я почула його плач, подивилася на нього, всередині щось клацнуло… наче вмикач якийсь. Коли взяла його на руки... я відчула, що це моє. Розумієте? - Продовжила говорити тремтячими інтонаціями, схлипуючи від сліз. – Найрідніше і найдорожче. Я готова боротися за нього. Це моя дитина. Рідна.

- Сонечко, ти ж розумієш, що ти не його біологічна мати? – З побоюванням запитала бабуся, сівши на лавку поряд зі мною. Вона намагалася стримувати свої емоції, але по її щоках, так само, як і по моїх, текли сльози.

- Я розумію. Але ж мати не та, яка народила, а та, яка виховала, яка поруч, коли погано і добре. Яка любить усією душею і дарує це відчутя дитині. Яка стає рідною на душевному рівні… Я хочу бачити його перші кроки, чути, як він називає мене "мамою". Ви ж самі знаєте мої шанси завагітніти. Та і до чоловіків довіру важко відновити після того, що трапилось.

Дід, вдивляючись в мої очі, сідає навпроти мене навпочіпки.

- Еля, ти ж розумієш, що він не може бути заміною дитині, яку ти втратила? Це не іграшка, повернути його назад не вийде. Якщо він офіційний стане твоїм сином, він стане частиною нашої сім'ї.

- Так, - тихо, але впевнено відповідаю і переводжу погляд на своє маленьке диво. - Я готова. Я старатимусь стати для тебе найкращою мамою... обіцяю.

Наступні три дні ми з адвокатом займалися документами, щоб все було повністю офіційно і згідно із законом. Я не хотіла проблем в майбутньому та досі не могла повірити, що я мама… але коли брала Дмитрика на руки, то відчувала це усім своїм нутром.

Завдяки зв'язкам дідуся, поки не закінчиться уся ця паперова тяганина, дитина житиме зі мною. Але з урахуванням всіх нюансів, офіційно, по паперах, я стану його мамою тільки через три місяці.

Не даремно відвідувала курси майбутніх мамусь, зараз швидко освоїла потрібні навички. Перший час працювала з дому, а коли була потрібна моя присутність, залишала Діму з бабусею, в крайньому випадку, могла взяти його з собою. У квартирі почала облаштовувати дитячу кімнату. За декілька днів зробили дизайн проект. І ось, за день до Нового року кімната була готова.

Новий рік святкували в мене. Рідні потихесеньку починають звикати до думки, що Дмитро мій син.

Син… 

На початку грудня і помислити не могла, що скажу подібне слово найближчим часом. Почуваю себе шалено щасливою! Від цього іноді стає навіть трішечки страшно.

Перший місяць з малюком минає дуже швидко. Але у мене таке дивне відчуття, наче син завжди був в моєму житті.

Няньчусь з Дмитриком, поки бабуся допомагає з готуванням. Споглядаю своє диво, а воно ось-ось засне.

- Ти мій маленький, - починаю тихесенько промовляти, погойдуючи. - Я бачу, який ти в мене сонливий. Зараз будеш сопіти у мами на ручках.

-Ти посміхаєшся. - Тремтячим голосом говорить бабуся.

Відриваю погляд від сина, дивлюся на неї. В її очах плескається щира радість і сльози, які вона намагається стримувати.

- Бабусь, ти чого?

- Все добре. Я просто вже так давно не бачила тебе… такою… такою щасливою. А твоя посмішка…

Підходжу до люльки, акуратно кладу сина та йду до бабусі. Міцно обіймаю її.

- Бабусю, спасибі вам… за все. Я вас дуже люблю.

- Знаю, сонечко. Ми тебе теж.

***

Минуло три місяці з того моменту як у моєму житті з’явився Діма. Сьогодні я отримаю всі документи відносно усиновлення.

Хвилююся? Це м’яко кажучи. Сиджу з адвокатом в кабінеті, спілкуючись з комісією, між іншим, третій раз за цей місяць. Але вже за годину я виходжу з повним пакетом документів, які підтверджують, що я мама, тепер вже офіційно! Відчуваю присмак солоних сліз на губах, просто не можу в це повірити…

Приїжджаю додому, мою руки, переодягаюся і відразу беру у бабусі свого сина. Тепер ніхто не може спростувати цей факт. Міцно притискаю його до грудей, він у відповідь посміхається мені своїми оченятами, крекче, махає ручками, а у мене сльози течуть... від щастя.

Тепер вже точно не відпущу і нікому не віддам. Ні-ко-ли. Моє. Найрідніше диво.

Життя поступово входило до нового ритму. Працювала, але частіше з дому.

З нянями я Діму залишати боюся, не довіряю.

Перший рік пролітає дуже швидко. Я ніколи не забуду ті моменти, коли він почав тримати голівку. Потім літав в ходунках по усій квартирі, і вона вже не здавалася такою величезною. Як з його вуст вирвалося перше: "ма". Як він лепетав кожного разу, з посмішкою намагаючись мені щось розповісти. Як у нас почали різатися перші зубки. Як він зробив свої перші кроки. Власні відчуття, коли він перший раз впав. Я тоді жахливо перелякалася, відразу понеслась до лікарні, а мені латво повідали, що це діти і таке буває. 

Я усе це пам'ятатиму. Я була поряд з ним в ці моменти і буду надалі.