Розділ 5. Еля

Еля

Все пройшло добре. Хоча, в очах багатьох людей читалася зневага і заздрість. І я прекрасно їх розумію. Прийшла якась молода дівка, без досвіду, без повного спектру знань, та ще і виявилася внучкою власника. Багато хто вибудовує кар'єру роками, а я відразу на основну посаду.

Робота йшла повним ходом. Я намагалася вникати в усі дрібниці. І на мій подив, мені це подобалося. Тепер я повністю розумію діда, коли він приходить втомлений, але задоволений. Керувати такою махиною. Тримати все під контролем, знати стан справ в усіх клініках... Мені поки ще важко, але цікаво.

Я повністю відновилася і вирішила, що пора з'їжджати від рідних, і намагатися жити окремо, вибудовувати все наново. Коли я їх повідомила про свої плани, вони і чути нічого не хотіли про знімну квартири. Не пам'ятаю, щоб ми з ними колись так сперечалися. У результаті, зійшлися на тому, що я куплю квартиру на ті гроші, які залишилися після розлучення від продажу майна, але вони додадуть грошей. Оскільки хочуть, щоб квартира була в центрі, в хорошому будинку і недалеко від роботи. Аргументувавши це тим, що їм буде спокійніший, якщо у мене будуть хороші житлові умови.

З одного боку, я їх розумію, адже крім мене вони не мають ні дітей, ні онуків. Вони намагаються оберігати мене як кришталеву вазу, пилинки здувають. Але з іншого боку, я хочу сама. Хочу сама себе забезпечувати і хоч в чомусь реалізуватися. Якщо не в особистому житті, так бодай в праці. Хочу бачити реальність і усвідомлювати її, а не надягати рожеві окуляри. Хочу бути до неї готова. Проте сперечатися було безглуздо, якщо вони вирішили, то краще змиритися.

За два тижні я познайомилася зі своєю новою квартирою. Вона була в центрі. Будинок був закритого типу, просто так на його територію не потрапиш, потрібні пропуск, ключі або дозвіл хазяїна. Будинок з охороною і конс'єржом, в коридорах були камери. Квартира знаходилася на п'ятому поверсі. Вона була велика і простора. Я не могла зрозуміти, чим вони керувалися, коли вибирали цей житловий комплекс. Так, житловий комплекс вибирав дідусь, не я. Він перевірив все від планування квартири до персоналу, який тут працює.

От як я з ними зможу стати самостійною і приймати власні рішення?

Заходячи в квартиру, відразу опиняєшся в просторому коридорі, з якого виходять три напрями. Якщо йти прямо, потрапляєш в простору вітальню, поєднану з кухнею і їдальнею. Для мене це велетенське приміщення. З вітальні є вихід на терасу. Наліво - кабінет, господарська кімната зі своєю ванною і дві порожні кімнати, гадаю, спочатку планувалися під дитячі, додатково є окрема велика ванна кімната. Направо - два покої для гостей, комора, ще одна ванна і туалет.

- Це точно тільки для мене, або ви теж вирішили переїхати? – Знаходжуся в невеликому трансі, і мій вираз обличчя явно це показує.

- Ні, це для тебе, - відповідає бабуся, задоволена моєю реакцією.

- Ти упевнена?

- Так.

- Навіщо така велика? Я одна і в найближчому майбутньому не планую сім'ю.

- Еля, послухай, - почав дідусь. - Надалі, ми упевнені, що у тебе все складеться. Тепер це твоя квартира, якщо тобі щось не подобається в дизайні або чогось бракує, ми підкоригуємо…

- Ні. Мені все подобається, - перериваю, а то я вже бачу масштаби цих коригувань.

- Відмінно! - Задоволено каже бабуся, обіймаючи мене.

У наступні три дні я перевезла свої речі і стала звикати до побуту. Двічі в тиждень до мене приходила жінка і робила генеральне прибирання. Ще один тиждень промайнув із шаленою швидкістю.

Залишилося десять днів до Нового року. Мотрошив сніжок, на вулиці було шалено красиво. Сьогодні вирішила пройтися до роботи пішки, до того ж йти не більше десяти хвилин, а то і менше.

День пройшов прекрасно, і ніхто не зміг мені зіпсувати настрій, які б великі не були їх старання. А останнім часом їх стає надто багато. Я починаю проявляти твердість, деякі ситуації вимагають жорсткості і холодної голови. Не завжди мені це вдається, але я намагаюся.

На годиннику вісім, знову засиділася. Погода просто казкова, відчувається зима, мороз щипає за щоки. Вирішую прогулятися трохи по парку, там сьогодні відкриття новорічної ярмарки. У парку мені постійно здавалося, що хтось плаче. Але розібрати, звідки іде звук, не змогла… дуже багато людей... Розслабитися не вийшло. На виході знову виразно чую плач. Дитячий плач.

Оглядаюся навкруги, бачу лавку. На ній кошик або коробка, в темряві важко розрізнити, ще і ліхтар блимає. Плач явно йде звідти, навколо нікого немає. Я підходжу і бачу переносну люльку з коляски. В цей момент усередині все перевертається. Я трохи відкриваю пелюшку, а там зовсім маленьке диво. Дитина дивиться на мене і на хвилину затихає. У нього великі оченята, в яких блищать сльозки, маленький, зморщений від зимового студня, носик. Усередині мене щось клацає.

Хто міг залишити таке диво? Щось сталося? Чому дитина тут абсолютно одна?

В мене починають котитися сльози по щоках. Він теж починає пхикати. Акуратно відкриваю люльку, виймаючи з неї дитину тремтячими руками. Ковдрочка перев'язана синьою стрічкою, швидше за все це хлопчик. З-під неї стирчить папірець. Сідаю поряд з люлькою, укладаючи дитину собі на коліна, міцно тримаючи однією рукою і починаю погойдуватися. Крижаними пальцями розгортаю папірець і читаю:

«Я не готова стати матір'ю. Я не люблю цю дитину, і вона мені непотрибна. Він постійно кричить і нервує мене. Щиро сподіваюся, що його хтось знайде до того моменту, як він помре, все ж таки зараз не літо. Що з ним буде надалі, мене не цікавить. Біологічного батька цього хлопчика звуть Олександр. Ім'я дитині не давала. Народився 15 грудня. Можливо, для вас я справжня зозуля, і взагалі нелюд, але я нічого не відчуваю до цієї дитини і шкодую, що вчасно не зробила аборт.

Я хочу жити повним життям, а дитина тільки все ускладнює. Рішення кинути його прийшло до мене несподівано, коли він знову став плакати, я просто залишила люльку на найближчій лавочці.»