Розділ 3. Еля

Еля

Розплющую очі, навкруги приглушене світло. Бабуся заснула тримаючи мене за руку. Озирнувшись, я зрозуміла, що вже в іншому місці. У клініці діда. 

Оніміла рука. Крапельниця... Сльози неслухняними доріжками течуть по щоках...

Це не істерика, ні… це розуміння того, що мої "рожеві окуляри" вщент розбилися, да й ще і склом усередину. Однак ціна… виявилася занадто високою… я повинна, але не можу її прийняти. Моєї дитини більше немає… Я її не відчуваю…

Машинально тягну вільну руку до живота. Відчувши рух, бабуся відразу розплющює очі. Підсідає ближче, обережно обіймає та заспокійливо цілує в щоку.

- Дівчинка моя, - починає витирати вологу з мого обличчя. - Ти в мене дуже сильна, я це знаю. Лікарі зробили усе можливе, але на жаль... - по її щоках скотилося декілька сльозинок, але вона швидко привела себе до ладу. - Сталося те, що сталося…

- Скільки я спала?

- Дев'ять годин, - прошепотіла, замовкнувши на пару секунд, вона ніби збирала усі свої сили. - Є те, що ти повинна знати, це важливо... Еля, в найближчі пару років, ти не зможеш завагітняти. Відсоток того, що ти зможеш народити дитину… невеликий… але він є, це залежить від багатьох чинників, сумісність партнерів, як відновиться твій організм, та й ще ряд...

- Скільки? - Перериваю її, зглатуючи ком у горлі, морально готую себе до гіршого.

- Десять відсотків із ста.

- Виходить, - схлипую, - я не зможу народити? Можу взагалі не мати дітей? Мене ніколи не назвуть мамою?

Бабуся тут же обіймає мене та лагідно шепоче, намагаючись заспокоїти:

- Сонечко, послухай, треба вірити. Ми з дідусем будемо поруч. Вірогідність вагітності є, головне, до цього підійти з розумом. Якщо знадобиться, поїдеш закордон.

- Бабусь, але мого малюка більше немає. Мені страшно, - тихо промовляю слова, глитаючи сльози. - Я сама винна, довірилася не тій людині… але ця довіра занадто дорого коштувала… вона коштувала життя моєї дитини.

- Поплач, моя дівчинко… Все буде добре, я поруч… Все налагодиться.

Наступний місяць був як в тумані, мене ніби не існувало… я начебто і не жила… бліда, безэмоційна, сльози постійно текли… а я навіть не відчувала цього, всередині була порожнеча… Наприкінці місяця я поступово почала отямлюватися від усіх подій. Дідові психологи робили для цього усе можливе. Мене забрали додому. Через півмісяця я вже була більш-менш в адекватному стані. Діда вирішив зі мною серйозно побалакати, покликавши до себе в кабінет.

-Еля, треба підписати папери, - дивиться на мене, підсовуючи листи і ручку.

- Які? Навіщо? – Похмуро зиркаю на стіл, де вони лежать.

- Документи на розлучення. Адвокати усе зробили ще в перший тиждень, але я не хотів тебе непокоїти. Треба поставити підпис, і ви офіційно станете ніким один для одного. Він вже свій поставив.

Дивлюся на документи, квапливо пробігаюся по сторінках. Усе майно, навіть те, яке нажите в шлюбі, повністю моє. Квартира і машина теж залишаються мені. І є пункт, де він зобов'язується переїхати в інше місто і не з'являтися поряд зі мною, йому навіть торкатися мене заборонено. І дійсно. Стоїть його підпис.

- Що ти з ним зробив? - Здивовано запитую.

- Спочатку, я хотів його посадити, але спостерігаючи за його боягузтвом, змінив рішення. Коли до нього дійшло, хто я, він сам від усього відмовився, розуміючи свою подальшу перспективу. У судовому порядку він зобов'язується покинути місто, і йому забороняється до тебе наближатися. Так би мовити, світова.

- Мені не потрібна ця квартира та машина, - у мене починають текти сльози, коли я згадую про те, що сталося... - Не хочу, щоб про нього щось нагадувало.

Дідусь підходить, міцно обіймає мене.

- Якщо ти вирішиш від нас з'їхати, ми купимо тобі будь-яку квартиру або будинок. На вихідних купимо тобі іншу машину. Хочеш, ми продамо те, що залишилося від вашого спільного життя, а гроші покладемо тобі на рахунок?

- Так… думаю, так буде кращий, - говорю тремтячим голосом, ковтаючи сльози.

- Ну ось і добре. А зараз, постав свій підпис та підемо обідати, бабуся там щось новеньке приготувала.

- Гаразд.

Те, як вирішилася ситуація з Даней, мене вразило. Він, дійсно, не знав, хто мій дідусь. Щиро сподівався, що все залишиться йому.

У мене були стосунки, де хлопці, бачили не мене, а гаманець дідуся. Тому, коли я знайомила їх з Данилом, просила не казати йому про заможність нашої родини. Дідусь підтримав мене та сказав що він хірург, а бабуся – викладач. Насправді це так і є. Дід відкрив свою першу клініку за рік до мого народження, до цього він працював хірургом. Бабуся була заслуженим вчителем, але її скоротили, і вона присвятила себе будинку та сім'ї, іноді займаючись репетиторством.

Даня сприйняв їх як звичайних людей похилого віку. На весілля вони подарували нам свою стару квартиру, де жили, коли мама була маленькою. Я теж там жила, але зовсім недовго. Коли мені було півтора рочки, вони купили великий будинок, куди ми всі разом і переїхали. 

Бабуся подбала про мене, зробивши сучасний ремонт в квартирі. У наш будинок дідусь Даню жодного разу не запрошував, не подобався він йому, та й в мене не було бажання показувати достаток сім'ї, я як повна дурепа вірила в любов...

Здебільшого вони приходили до нас, правда, це було дуже рідко, проте я до них їздила майже кожні три дні, щодня телефонували один одному. Я їх дуже сильно люблю, вони завжди мене готові підтримати, у будь-якому, навіть у самому божевільному, рішенні.

Зараз бабусі п'ятдесят дев'ять років, а діду вже шістдесят два. Але вони не виглядають на свій вік, бабусі можна дати максимум п'ятдесят. У неї вишуканий смак, вона активна, займається спортом, вміє стримувати свої емоції. Дід теж виглядає молодше ніж є насправді.

Мені ж зараз двадцять два роки. Я зовсім нещодавно закінчила універ за фахом "готельно-ресторанний бізнес". Дуже люблю готувати, паралельно з навчанням ходила на різні курси, але найбільш за все, мені подобається займатися кондитерськими виробами. Може здатися, що я щаслива людина. Так, це дійсно так і було, проте виникло одно АЛЕ, мій півторарічний брак знищив мене зсередини.