Розділ 2. Еля

Еля

Насилу розплющую очі. Білосніжна стеля – це перше що я бачу.

Намагаюся поворохнутися, але усе тіло пронизує жахливий біль. Всередині відчувається тяжка порожнеча. Кладу долоні на живіт. Сльози неконтрольовано починають текти по щоках, опускаю очі. Мого животика немає. Не може бути...

-Ні-ні-ні... Так не повинно бути…. - Шепочу тремтячим голосом, намагаючись усвідомити те, що сталося.

-Еля, сонечко моє, ти як? - Чую тихий голос бабусі, повертаю голову, розуміючи, що вона весь цей час тримала мене за руку.

- Все буде добре, - м'який, але упевнений голос дідуся трохи заспокоює. Він схиляється над ліжком, цілує мене в лоб.

- Що з дитиною? Чому я його не відчуваю? Куди зник мій живіт?! - Не помічаю, як переходжу на лемент, всередині все розривається, стає важко дихати. Сльози течуть все сильніше. У кожній клітинці свого тіла відчуваю нестерпний біль. Усвідомлення всього що трапилось, починає вбивати мене зсередини, оголяючи кожен нерв. Вию як навіжена. Жахлива істерика накриває з головою...

Бабуся намагається мене обійняти, але це не допомагає. Я нічого не чую, у вухах наче шум. Хтось різко хапає мою руку, фіксує. Відчуваю як мені роблять укол. Через пару хвилин мене попускає, і я знов провалююся у темряву...

***

Мене виховували бабуся та дідусь. Мій батько пішов відразу після того, як мама повідомила йому про вагітність. Їй не дозволили зробити аборт, наголосивши, що є великий ризик більше не мати дітей. Бабуся умовляли її мене залишити, переконувала, що дитина - це маленьке диво, яке змінить її життя.

Змінило…

Відразу, після мого народження у неї почалася післяпологова депресія, вона не хотіла мене бачити і відмовлялася годувати. З дитинства мною займалася, здебільшого, бабуся, увагою дідуся я теж не була обділена. Так, можливо, він не приділяв мені стільки часу, як бабуся, але я розуміла, що він працює. Завдяки йому, я була повністю забезпечена всім необхідним... і навіть більше...  Від бабусі я завжди отримувала ласку, тепло. Перші мої слова були "ба" та "діда".

Мені завжди подобалося, як бабуся розповідала про їх стосунки з дідусем, її слова були сповнені любов'ю, а очі посмішкою, коли вона поринала в спогади… 

Вони були знайомі з дитинства. Як тільки їй виповнилося вісімнадцять, вони одружилися. Через п'ять місяців вона завагітніла і в дев'ятнадцять років народила.

Мама була улюбленою і єдиною дитиною. На жаль, у бабусі були важкі пологи, і завагітніти знову їй не вдалося.

Мама народила мене у вісімнадцять. Бабусі тоді було тридцять сім, вона завжди мені казала, що якби вона мала здатність народити ще, то зробила б це саме в цьому віці, вона часто називала мене "донечкою". З дитинства пам'ятаю, як це дратувало маму.

Вдома я з нею перетиналася дуже рідко. Кілька разів на тиждень, це у найкращому віпадку. Вона постійно кудись йшла, почала пити… 

Мені було вісім, коли, повернувшись зі школи, я випадково наштовхнулася на маму у вітальні. Вона подивилася на мене з такою ненавистю, а потім різко схопила за волосся та сказала, що я найбільша її помилка, вона ніколи мене не хотіла… але найболючіші її слова були далі, коли вона зізналася, що усім було б набагато краще, якби я померла, так і не народившись.

Будучи ще зовсім дитиною, я почала рюмсати та вириватися. Свідками цієї картини стали дідусь з бабусею. Мама різко мене відпустила, і я боляче вдарилася о підлокітник дивана, сповзаючи на підлогу. Дідусь схопив її за руку і потягнув до себе в кабінет. Бабуся майже відразу підбігла до мене, як тільки побачила, що мама почала відпускати моє волосся. Вона мене міцно обіймала, говорила, що все буде добре, що вона мене дуже любить, просила вибачення за маму. Я бачила, як в її очах застигли сльози...

Дідусь дізнався, що мама була не лише під алкоголем, але і під наркотиками, він відправив її до швейцарської клініки. Звідти вона повернулася, коли мені було десять. Робила вигляд, наче мене просто не існує, я не гідна була навіть її погляду... Сказати, що я почувала себе гидко... це нічого не сказати… Мама звернулася до мене один раз, сказавши єдину фразу: "Якби не ти, в мене було б інше, щасливе життя".

Дід почув її слова. Вони посварилися.

Того дня вона поїхала з будинку на машині. Через три години діду подзвонили, сказали, що автомобіль на величезній швидкості врізався в дерево. Маму врятувати не вдалося... 

Декілька місяців у нас був траур. Пам'ятаю, як ридала. Попри все, вона залишалася моєю мамою, вона мене виносила, народила… Будучи дитиною, я часто відчувала свою провину перед нею...