Розділ 41. Еля

Еля

- Мамо, а він скоро приїде? - Запитує Діма, дивлячись у вікно.

- Не знаю, синку. Але думаю, щойно звільниться, одразу.

Сашко поїхав учора вранці і досі не повертався. Не знаю чому, але посеред ночі я підірвалася з почуттям тривоги. Наче щось не так. Але що саме не могла зрозуміти. Я раз за разом дивилася на сина, боячись відійти у ванну або вийти в коридор. Ніяк не могла пояснити свою поведінку. Мене накривали ті ж почуття, що й тоді… Коли з Дмитриком стався весь цей жах. Мій страх був за сина.

Я підлетіла до телефону на зарядці, намагаючись увімкнути його. Але ні… безуспішно. Ще ввечері помітила, що він майже розряджений, одразу приєднала до зарядного пристрою. Вночі встала, хотіла подивитися час, але мене зустрів безбарвний екран телефону, що не подає ознак життя. Довелося скористатися смартфоном Дмитра.

Ось і зараз хапаю телефон сина, заходжу до телефонної книги у пошуках номера Ксені.

Гудки… Суцільні гудки та жодної відповіді.

Паніка починає наростати. Потрібно заспокоїтись, я ж тут, у палаті зі своїм хлопчиком, з нами буде все добре. У лікарні камери, охорона, на поверсі багато людей…

Але це аж ніяк не заспокоювало. У голові волала тривожна сирена.

Ні. Потрібно йти. Знайти Ксю, попередити і десь сховатися.

- Синку, де твій рюкзак, який привозила бабуся? - Намагаюся сказати, максимально спокійно, не видаючи власного тремтіння.

- Я його засунув на нижню поличку, - вказує пальцем на потрібну шафку, - а навіщо він тобі?

- Думаю, нам краще піти звідси, - відповідаю на автоматі, дістаючи той самий рюкзачок.

Додому теж страшнувато. Потрібно подумати, куди нам йти… Сашко! Але його номер я не пам'ятаю. У Ксені він має бути, у крайньому випадку, загляну до палати його батька, можливо, що Сашко зараз у нього.

- Ми повертаємось додому? – Лунає схвильований дитячий голос.

- Не знаю. На початку ми зайдемо до Ксю та знайдемо твого тата, - озвучую подальший план дій.

Діма спостерігає, як я збираю його рюкзак, складаючи потрібні речі, перевіряю свою сумку.

Взяла з вішалки наш верхній одяг. Поклала телефон Дмитра до себе в кишеню, взявши сина за руку, потяглася до дверної ручки та завмерла… Не знаю, що саме мене так налякало у простому відкритті дверей, але Діму я завела собі за спину.

Відчинивши двері, ми опинилися майже в безлюдному коридорі, було лише кілька людей. Але мою увагу привернув чоловік у мішкуватому одязі, який сидів неподалік нашої палати. Машинально вивела сина вперед себе, озирнувшись на цю людину, пішла до кабінету подруги. Мене насторожувала міміка цього чоловіка, він швидко подивився на мене, але при цьому затримав увагу на Дімі. Темний погляд був вивчаючим та байдужим. Всередині мене все просто кричало від страху.

Відходячи від палати, виникло відчуття… що найближчим часом повертатися туди не можна.

Смикаю за ручку кабінету Ксені... закрито. Стукаю, ніхто не відкриває.

Дивлюся яка зараз година. Майже дев'ята ранку. Подруга має бути на місці. Ще раз стукаю… але нічого не відбувається.

Беру сина за руку, він весь час мовчить, але якось насторожено спостерігає за моїми діями.

Ось тільки налякати мені його зараз не вистачало.

Дістаю телефон і набираю начальника охорони, прошу надіслати кількох людей до нас, повідомляю куди прямую.

Іду далі коридором від Ксеніного кабінету, але щось змушує зробити мене пару кроків назад і обернутися у бік палати сина… Того чоловіка вже немає. Мені б полегшено видихнути, але я напружуюсь ще більше.

Мотаю головою, відганяючи від себе непотрібні думки, продовжую йти у потрібному напрямку. Всю дорогу до палати мене не залишає відчуття, що хтось спостерігає, дивлячись у спину. Але обертаючись, я нікого не помічала, окрім звичайних пацієнтів та кількох медсестер. По хребті пробігає нова хвиля тремтіння, коли я хочу відчинити двері.

Акуратно відштовхую її від себе, першим запускаю Діму і заходжу слідом, закриваючи її. Побіжно оглядаю палату та розчаровано видихаю… у палаті нікого. Відчуття чогось незворотного та жахливого билося всередині, розриваючи усі емоції. Мені почало здаватися, куди не піду, скрізь чекатиме якась пастка… але ще більше лякало почуття, що ми вже в ній…

Поклала речі на диван.

На тумбочці побачила телефон, мені одразу подумалося, що його власник Дмитро Петрович. Підійшла… взяла до рук і полегшено видихнула, коли зрозуміла, що блокування немає. Діма ходив за мною хвостиком і зараз стояв поруч, зачаровано спостерігаючи за кожною моєю дією.

- Мамо, а що ти робиш?

- Хочу подзвонити татові, - відповідаю, трохи підводячи куточки губ, і отримую від сина посмішку та блискучі радістю очі.

Знаходжу журнал дзвінків і бачу, що останній був від Сашка. Набираю, у душі радіючи своїй знахідці.

Гудки… Знову надто довгі гудки…

Остання крапелька надії починає вислизати… як раптом…

- Тату, ти їх перевірив? – Чую його голос у телефоні.

- Саш, це я, Еля, - починаю тихо тараторити, - я прийшла до твого батька, але його нема в палаті. Не знаю, як пояснити, але мені дуже... - Осікаюсь, дивлячись на сина.

- Страшно? - Насторожено запитує.

- Так.

- Діма з тобою?

- Так.

- Я скоро буду. Хвилин п'ять і я у вас. Нікуди не йдіть. Добре?

Хочу відповісти, але чую хлопок дверей. Повертаюся, автоматично ховаючи сина за своєю спиною.

Я ніби впала в заціпеніння… озноб пробив все моє тіло.

Навпроти мене стояв той самий чоловік. В руках у нього був пістолет із глушником, спрямований у наш бік. Страх липким жахом підступав до горла і здавалося, що ще секунда, і він зімкнеться на моїй шиї. Але я не могла цього допустити, за мною стоїть мій маленький хлопчик… я не хочу, щоб із ним знову щось сталося!

Відганяю власні емоції, думаючи, що робити далі.

- Ви хто? - Серйозно питаю, відсуваючи телефон від вуха, віддалено чую стурбований Сашин голос.