Розділ 40. Олександр

Олександр

«Невже це вона…» - прокручую цю думку, дивлячись на жінку, яка сидить у кабінеті, в поліції.

Хоча дівчиною чи жінкою цю істоту важко назвати! Дивиться на мене, виблискуючи своїми очима в оточенні безбарвних вій, а в погляді отруйно блищить страх та зневага.

Ніяка це не Алла Ігорівна, а Ольга Вікторівна Брянська.

- Це ти... - бурмоче собі під ніс.

Ти дивися, впізнала. Треба ж, згадала, від кого народила дитину, кинула її подихати, а потім, трясучись за свою шкуру, вивалила свій козир – інформацію про сина. Змогла навіть на ньому підзаробити.

- Я, - відважую жартівливий уклін, а Оля блідне. - Не чекав тебе тут побачити, думав, звалила з країни того ж дня, як від мене бабло дістала.

- А я ось, тут, - випльовує, морщить ніс, окидаючи рукою приміщення. Її голос ніби ошпарює окропом.

Я не бачив її майже сім років. Чорт, ми разом то були всього пару тижнів, потім розбіглися, причому ініціатива була обопільна. А рік тому постала на порозі мого офісу. Я її навіть не одразу впізнав.

- Вийдіть, - гаркаю Кирилу, - дайте нам поговорити пару хвилин.

Приміщення вмить порожніє, залишаємось тільки ми вдвох.

Вона озирається... Думає, як можна втекти. Але навколо нас лише стіни кабінету та вікно з ґратами. Сідаю на стілець, не зводячи з неї очей.

- Навіщо ти тут? - Її голос переповнений ненавистю. Адже вже, мабуть, про все здогадалася.

Мене просто захльостують емоції, доводиться стиснути руки в кулаки і нагадати собі, що з моїм сином все гаразд і він у надійних руках. Навіть не сумніваюся в Елі та її любові до Дмитра. А щоб ця тварюка отримала по заслугах сповна, краще поки що стриматися. Але, дідько, як хочеться зараз розмазати її по стіні. Розтоптати та знищити.

- Олю, ти все чудово знаєш…

- Що знаю? Нічого я не знаю, - пирхає з презирством, розтираючи передпліччя.

Заплющую очі, намагаючись себе умовити не робити дурниць. Але коли Оля поряд, складно стриматись. Господи, ніколи не думав, що зможу так зневажати якусь жінку. А тут воно саме якось вийшло.

Хочу її раз і назавжди залишити у минулому. Весь той пиздець, який звалився на мене у вигляді Олі. Особливо, коли вона виникла рік тому, побита до напівсмерті та розповіла, як перейшла дорогу своєму власному чоловікові, заявивши на нього до поліції. Попросила пристойну суму грошей на подальше існування і тимчасово її сховати в обмін на інформацію. Погодився, особливо коли дізнався, яку інформацію від неї отримаю. Розповідь була про те, як вона встигла народити від мене дитину, а потім, гуляючи з малюком по парку, на виході зупинилася біля тієї самої лави, їй стало погано, у голові різко запаморочилося, і вона знепритомніла, а коли прийшла до тями, колиски з дитиною вже не було. Малюка знайти так і не вдалося. Тоді я повірив жінці, яка сиділа навпроти мене і плакала, розповідаючи про це. Того ж дня заслав її в інше місто, паралельно намагався домовитися з її чоловіком та почав шукати дитину. Через кілька тижнів її питання було улагоджено, вона забрала гроші і просто звалила. Але ж знала, що я шукатиму хлопчика, та навіть не поцікавилася!

З кожним новим фактом я розумів, що Оля багато в чому збрехала, жодної заяви в поліцію вона не подавала, і дитину ніхто не шукав. Це вже потім я дізнався, що того дня, біля парку, молодою дівчиною було знайдено дитину. У той момент я надавав значення кожної дрібниці і той факт, що колиска та сама дитина за описом були схожі і збігалися зі словами Олі, змусив мене все перевірити і переконатися особисто в кожному збігу. У справі була вказана точна дата народження дитини, і вона збіглася з тією, яку назвала Оля. Ідучи вперше до Елі, був впевнений на вісімдесят відсотків, що це саме та дитина, яку я шукаю. На той момент, більшого мої люди не встигли накопати, а мені швидше хотілося знайти сина, єдиною ниткою, що утворилася, виявилася Еля. Потім з'являлися ще деякі факти, але вони не давали чітких відповідей, багато людей, які брали участь у подіях того часу, або переїхали, або особливо не пам'ятали нічого з того, що мені потрібно. Тому й тиснув на свою дівчинку як танк.

Цікаво, Оля хоча б здогадується, скільки грошей та сил пішло на пошуки дитини? Перший тиждень я практично не спав, думаючи про її слова. Намагаючись зрозуміти, як так безглуздо можна було прошляпити власного сина. Розумів, що, швидше за все, частина її розповіді брехня, але про сина вона мене запевнила, надавши свою медичну карту, де була прописана її вагітність від початку до кінця. У перші кілька днів перевірив ці відомості і все зійшлося. Тому я виконав свою частину умовляння.

Ось зараз дивлюся на неї і думаю. Що має відбуватися в голові у людини, щоб так вчинити з власною дитиною?

- Олю, не вдавай із себе дуру, - гарчу, - на хріна ти вплуталася в цю справу? - Не збираюся підбирати слова, не хочу ніжнічати. З нею інакше не виходить, та й хорошого ставлення до себе вона не заслуговує. Це не Еля, з якою хочеться бути м'якшим.

Оля дивиться на мене, широко розкрив очі, випромінюючи чисту ненависть.

- Мені потрібен мій син! - Заявляє, і я, можливо, повірив би в це. Але тільки довіра до таких людей, як вона, не моя сильна сторона. До того ж, після того, що сталося.

- Він перестав бути твоїм, коли ти залишила його подихати на морозі, - нагадую їй. - У тебе немає жодних прав на нього і ніколи не буде.

- Саша, допоможи мені його повернути, - кидається до мене, хапаючи за зап'ястя, - я більше не можу мати дітей, - з гидливістю вириваю руку з її хватки. - Він мій син, ти хіба цього не розумієш? Йому потрібна мати! Не ліва тітка, мати! Справжня.

- Ти це зрозуміла, коли разом із Лікою намагалася його вбити, чи коли маленьким на лавці кинула? - Піднімаюсь на ноги. Навіть сидіти з нею поруч бридко. Немов у лайні викупався.

- Я зважилася на це, тому що була впевнена, що, якщо з ним буде щось серйозне… їй хвора дитина буде не потрібна, і я зможу повернути сина собі, в крайньому випадку він не дістанеться нікому, - від її слів я приростаю до підлоги, у моїй голові таке просто не вкладається. - Ти знаєш, як мені боляче було чути, коли він називав її "мамочкою"? Бачити, як він тримає її за руку і обіймає? – Починає плакати, але я не вірю у раптовий «материнський інстинкт», у поривах якого вона захотіла вбити рідну дитину. - Тоді я і вирішила погодитися на пропозицію Ліки. Їй потрібен був ти, мені моя дитина. Мій син не буде якусь повію називати матір'ю! – Кричить вся в емоціях, сльозах та соплях, заламує руки, але у всьому цьому відчувається фальш. Тут є ще щось.