Розділ 39. Еля

Еля

Після розмови із Сашком, повернулася до Діми. Він був один у палаті. Сидів на колінах, на стільці, спершись руками на підвіконня, дивився у вікно. Підійшла до нього ззаду, скуйовдила трохи волосся і поцілувала у маківку.

- Мам, - обертається та по-дитячому серйозно питає, - він тебе не образив?

- Ні, - хитаю головою, легко посміхаючись, - ми все обговорили. Просто треба було трохи заспокоїтись.

- Справді? - Заглядає в очі з такою надією, намагається знайти підтвердження, що його тато хороша людина. Бачу його сумніви… і розумію, що сама у них винна. - Хоч він і мій тато, але я не хочу, щоб він тебе кривдив.

- Твій тато - хороша та порядна людина, - кажу, дивлячись прямо в очі свого юного захисника, хочу, щоб усі сумніви з нього вивітрилися. - Я впевнена, коли ти з ним ближче познайомишся... ви потоваришуєте.

Ось у цьому взагалі не сумніваюся. Досі пам’ятаю захоплену розповідь сина про чоловіка біля кабінету Ксю. Я розумію, що вчинила необдумано, коли на емоціях наважилася поговорити… Хоча, можливо, заспокоївшись, я б не змогла ось так одразу все йому розповісти… Але коли ми з Сашком спокійно розмовляли у кабінеті… я раптом зрозуміла, що вірю його словам… та і йому самому. І мені не потрібні жодні докази. Достатньо просто відчувати поряд із собою цього чоловіка, від якого я наповнююсь впевненістю та захистом. З яким іноді я дозволяю собі бути слабкою… це відбувається якось само собою, наче так і має бути… просто відпускаю деякі моменти.

Для мене дещо незвично відчувати такі емоції. Останніми роками я звикла робити все сама. Так, у мене є улюблені та рідні люди… бабуся, дідусь, Ксеня. Але все, що стосується сина, роботи, побутових проблем, я звикла вирішувати самостійно, розраховуючи на власні сили. Зайвий раз мені не хочеться смикати своїх близьких, зловживати їх прихильністю, особливо, якщо можу впоратися сама. Вони й так надто багато для нас роблять. Особливо зараз. Вдячна дідусеві, що він повернувся до ACmedical, бабусі, яка постійно підтримує та часто відвідує Дмитрика у лікарні, Ксені, подруга майже завжди поряд і готова допомогти.

А з Сашком все по-іншому…

- Мамо, а він мене буде любити? - Тихе питання сина витягує мене із своїх думок. - Він мене майже не знає, - додає сумним шепотом.

- Звісно! - Вигукую, трохи нахиляючись, обіймаю свого маленького хлопчика. - Я впевнена, що навіть зараз ти дуже важлива людина в його житті. Коли ти будеш поряд з ним, не бійся розмовляти на будь-які теми та питати його про будь-які дрібниці, які тебе турбують. Він дуже хоче дізнатися про тебе якнайбільше. Ти вже оселився у його серці.

Дивлюся в повні надії, дитячі очі, та передбачаючи його запитання, одразу відповідаю:

- Навіть не думай сумніватися у цьому. Добре?

Він киває і сам тягнеться за порцією обіймів. У мене ніби гора з плечей спала. Ось навіть найменших побоювань не виникає, що Сашко може якось погано поставитися до сина.

Вечір ми проводимо у звичайному режимі, завершуючи цей день новою історією про піратів.

Переконавшись, що син міцно заснув і навіть сопить, сідаю на диван, підбираючи під себе ноги, накриваюся пледом, а спиною відкидаюся на м'яку спинку, дивлюся на своє маленьке диво. Навіть не помічаю, як починаю спливати в слабку дрімоту.

У ніс б'є знайомий запах, відчуваю, як хтось сідає поряд. Хоча, я чудово знаю «хто»... Розплющую очі, повертаючи голову. Бачу поруч Сашка. Не чекала, що він приїде сюди так пізно...

- Привіт, - шепочу, розпливаючись у задоволеній посмішці.

Чоловік спокійно відкидається назад.

- Привіт, - також тихо вимовляє, посміхаючись краєчками губ, - як ви?

Перекладає погляд на сплячого Діму. А у мене в душі грудочка тепла розпалюється. Відчуваю різку потребу в ньому… Піддаюся власним бажанням. Присуваюся, відсуваючи його руку собі за спину, влаштовую свою голову в нього на плечі. Відчуваю його подив від моєї сміливості. Але він триває всього пару секунд, потім чоловік ще сильніше притягує до себе, носом заривається в моє волосся, глибоко вдихаючи запах. Від його дій у мене відразу табун мурах починає бігати по всьому тілу, а на обличчі розквітає щаслива посмішка.

- Все добре, - говорю, розтягуючи плед і на нього. – Що там із справою? Ти щось дізнався?

- Дізнався, але давай розповім пізніше, - втомлено видихає в моє волосся. - Зранку зустріч, яка має прояснити деякі моменти.

- Я хочу вдень зустрітися з Аркадієм Анатолійовичем. Сподіваюся поговорити з ним, - ділюся своїми планами, вимальовуючи візерунки вказівним пальцем навколо ґудзиків на його сорочці. – Візьмуся за пошуки нового адвоката.

Відчуваю, як він напружується. Сашко підіймає пальцями вільної руки моє підборіддя, змушуючи зустрітися з його похмурим поглядом. Чоловік явно незадоволений моїми планами.

- Мила, - завмираю від його звернення до мене... в голосі немає жодного сумніву. Мене зсередини починає захльостувати ніжність. - Запам'ятай. Я сам розберуся із цією справою. Не хочу, щоб ти нервувала, - відчуваю щире переживання та турботу. - Будь ласка, займайся зараз нашим сином.

- Але я…

Сашко перебиває, ніби читає мої думки:

- Звикла робити все сама? - Запитує з усмішкою, а я просто киваю. - Відвикай.

А ось це він сказав цілком серйозно і навіть занадто вимогливо. Його рука, що лежить на моїй талії, стискає мене сильніше, привертаючи ще ближче. Відчуваю інтимність цього моменту. У мене не виникає бажання з ним сперечатися чи заперечувати. Я вірю кожному його слову та кожній емоції… Сама тягнусь та цілую його, ніжно, акуратно… ніби боюся зруйнувати момент. Відчуваю сльози на щоках. Трохи відсторонююсь, шепочу йому в губи:

- Дякую.

Він кладе мене назад собі на плече.

- Ти часто тут залишаєшся? – Хрипко питає у волосся.

- Постійно, - відповідаю чесно. - З того моменту, як Дімка тут, цей диван став моїм ліжком.

- Думаю, незабаром ви зможете повернутися додому. А поки що я ночуватиму з вами.