Розділ 38. Олександр

Олександр

Вислухавши всі обставини справи від друга та за сумісництвом свого адвоката, пояснюю йому новий план дій, уточнюючи деякі нюанси. Все одно не до кінця вдалося вловити зв'язок між Лікою та вчителькою. Вирішив спочатку поговорити з колишньою.

Дзвоню у домофон. Відкриває не відразу, хвилин за п'ять тільки потрапляю до квартири. Ну, може воно і на краще, хоч трохи заспокою свою злість.

- Привіт любий, - мене аж дряпає від її звернення.

- Я слухаю, - ціджу крізь зуби, проходячи до кімнати.

- Що ти хочеш почути? - Бачу, як її очі нервово забігали, вигадуючи чергову брехню. Але при усіх обставинах вона чудово грає пустоголову дівчину.

- Правду, - твердо карбую. - І повір, я сподіваюся почути її з першого разу. Другого шансу не буде, - передбачаючи її питання, перебиваю, коли вона відкриває рота, - і я не буду поблажливий через той факт, що між нами були стосунки.

Дівчина одразу поникла. Але я знаю її, Ліка - далеко не дурна та чудово розуміє, про що я. Не хочу питати, бо може почати викручуватись, хай сама все розповідає.

- Я чекаю, - грубо вимовляю, підштовхуючи її до розмови.

- Так! – обурено вигукує. - Я не хотіла, щоб ти знайшов свого сина. Ти був так зайнятий його пошуками, що беземоційно відреагував на те, що я пішла від тебе. Знаєш, милий, мені було образливо, - вдавано надуває силіконові губи... аж гидко стає. - Ось навіщо тобі він? Я можу народити тобі купу здорових малюків. Ми можемо створити сім'ю. Я пробачу тобі твою тимчасову, безплідну підстилку.

- Ти перегинаєш, - стверджую, роблячи один крок до неї, кулаки стискаються в кишенях штанів, але я стримуюсь. Дуже стримуюсь.

Помічаю, що у її погляді щось змінюється, не можу вловити, але явно відчуваю натяк на якесь нездорове безумство.

– Я перекупила інформацію у Аркадія Анатолійовича.

– Адвокат? - Запитую, а сам згадую розповідь Елі, де вона пояснювала, що він ні чорта не робить. Гніда.

- Так, - киває. - Виявився досить скупим та меркантильним стариком. Проблем домовитися із ним не виникло.

– Коли встигла?

– Коли ти вперше зробив запит на свою цю Еліну Володимирівну, – зло випльовує. - Він спробував приховати частину інформації, а я через знайомих батька дізналася, - усміхається, задоволена своїми діями, - зв'язалася з ним безпосередньо та отримала всі відповіді, які мене цікавили.

- Що ти зробила далі?

Дивиться безневинним поглядом. Якось швидко вона змінюється. Насторожує…

- Нічого.

Все одно відчуваю її брехню. Швидко підходжу, хапаючи за руку. Мружиться.

- Не бреши, - ціджу їй в обличчя, стискаючи жіноче зап’ястя. – Правду.

- Все дізналася про хлопця і переговорила з Аллою, - побачивши мій запитальний погляд, одразу пояснила. - Вона працювала вчителькою у його школі.

- Навіщо?

- Щоб вона у потрібний момент відправила його на вулицю, - стомлено пояснює, ніби я не розумію елементарних речей. Розумію, все розумію, тільки до мене не доходить, як із милої дівчини вона перетворилася на таку погань… чи вона завжди була такою? Ще рік тому я замислювався про шлюб із нею… – А там, у потрібний момент, свій хід зробила моя людина. Ось тільки шкода… – У голосі проскакує щирий жаль та смуток. - Хлопчик досить тямущий виявився... хоч і злякався, проте встиг відскочити.

Я просто не вірю своїм вухам… ця дівчина здатна на таке. Дивлюся, а вона посміхається... і до того ж у цій посмішці немає нічого доброго. Відчуття, ніби переді мною стоїть хвора людина. Навіть жалість до неї з'являється, але швидко минає, особливо коли згадую сльози Елі та зовнішній вигляд Дмитра після аварії.

Дзвоню Кирилу. Все пояснюю та прошу приїхати. Возимося з нею досить довго. Вона справді трохи не в собі. Але в результаті нашої метушні вона фігурує у справі та відправлена на психологічну експертизу.

Коли її садять у машину, починає кричати. У мене ком до горла підкочує…

- Тепер можна зустрітися і з вчителькою, - говорю Кирилу, спостерігаючи як від’їжджає автівка з Лікою.

- Зараз ніч. Давай завтра. Її якраз викликали на допит. Під'їжджай десь о десятій ранку. Добре?

Розумію, що він правий і неохоче киваю.

***

Приїжджаю у домовленій годині. Біля входу зустрічаюся з Кирилом.

- Вона вже чекає, - вимовляє, спокійно докурюючи цигарку. - Я можу копнути під неї, - пропонує, викидаючи недопалок.

- Давай спочатку поговоримо. Хочеться дізнатися, чим вона керувалася, ідучи на це. Якщо виникне потреба, копнеш.

Ідемо коридором. Кирило вказує на потрібний кабінет і заходить слідом.

Зі спини, жінка, здається знайомою… Так і є. Переконуюся остаточно, коли вона повертається і дивиться на мене очима, що округляються від страху.

– Ти? – Обурено і навіть з гидливістю питаю.

Просто охрінів від побаченого! Та тут і копати не треба! Сам про неї багато можу розповісти, що хрін де знайдеш таку інформацію.

Ось тепер пазл майже повністю зібрався.