Розділ 36. Еля

Еля

Мені було все одно на думки оточуючих… мені начхати, що мене в такому стані побачить персонал. Нервово тру скроні. Мою голову не покидають думки, у ній безліч питань:

Для чого він це зробив? Він щось задумав?

Він знав, що сталося із Дмитриком?

Чому він намагається допомогти цій вчительці? Що їх пов'язує?

Навіщо вся ця вистава з почуттями до мене? Він забавляється зі мною? Це така гра?

Навіщо у все це залучати дитину?

Але з усіх цих питань можна було вивести одне єдине, яке несамовитим криком все заглушало всередині:

ЧОГО ВІН ДОБИВАЄТЬСЯ ВСІМИ СВОЇМИ ДІЯМИ???

Адже я йому повірила… практично повністю довірилася та хотіла довірити найцінніше, що в мене є… мого сина…

А він… він, виходить, про все знав і замість того, щоб допомогти нам із Дмитром, робить все, щоб… нашкодити?

Я вже нічого не розумію. Біль від того, що відбувається, змушує подумки вити. Стримуюсь, знаючи, що за дверима мій син, який не повинен побачити мене в такому стані.

Боже… Він чекає на зустріч із ним… і я сама цьому посприяла.

Тихі схлипи вириваються з грудей.

- Ель, - гукає жіночий голос. Відчуваю, як чиясь рука чіпає мене за плече ззаду.

Здригаюсь, різко обертаючись. Очі Ксені та Олексія розширюються. Судомно розмазую вологу по обличчю.

- Ви що тут робите? - Рвано питаю, продовжуючи стирати потік сліз, який все ніяк не припиняється.

- Що трапилось? – Твердо питає Льоша.

- Ти йому допомагав? - Намагаюся говорити спокійним шепотом, але мій голос нервово зривається. - Ви з самого початку знали, що трапилося з Дімою, і намагалися розвалити справу? Так? – Вимогливо питаю, ковтаючи сльози.

- Ти взагалі про що? – Незрозуміло питає чоловік. – Що знали? Яка справа? До чого тут взагалі Діма?

Я просто мотаю головою, вже не розбираючи межі між правдою та брехнею. Кому можна вірити, а кому ні.

Ксю ніби читає мої думки:

- Він не бреше. Він нічого не знає, - лагідно каже, намагаючись мене обійняти, але я не даюся. Не хочу заспокоюватись. Потрібно з'ясувати все. Негайно.

Перекладаю розпливчастий погляд на Льошу.

- Сашко зараз тут?

Він стурбовано дивиться, дивуючись моєму стану. Але при цьому киває.

- Де він? - Ціджу крізь зуби.

– В палаті батька. Ми якраз туди прямували, – спокійно відповідає чоловік.

- Посидь, будь ласка, з Дмитром, він у палаті, - поривно кидаю Ксені.

Розвертаюсь, швидко йду. Чую позаду себе голос Олексія:

- З Дмитром? У палаті? Що взагалі відбувається?

Далі вже не слухаю їхньої розмови… швидко йду коридором, часом зриваючись на біг. Беруся за ручку дверей, але не можу смикнути, щоб відкрити. Завмираю не в силах поворухнутися, і навіть здається, що перестаю дихати.

Я боюся… боюся, що він підтвердить слова Костянтина… боюся своїх власних думок… боюся питань, які хочу йому поставити… Але я мушу все дізнатися. Краще правда, яка б вона не виявилася... Я маю розуміти, що нам з Дмитром робити далі.

Докладаю всіх зусиль, щоб увійти. Коли переступаю поріг палати, одразу зустрічаюся поглядом із Сашком. Побачивши мене та потік сліз із моїх очей, одразу намагається підійти, але я виставляю руку вперед. Чоловік незрозуміло дивиться, хмуриться.

- Що трапилося? – Вимогливо запитує.

Дивлюсь на нього, відчуваю, що мене просто зриває. Я більше так не можу! Мої нерви вимотані до краю! Шалено втомилася від усього… У мені спалахує знищуюча суміш: здивування, лють, страх, сумнів, сум, розчарування… біль…

- Ти все знав із самого початку… так? - Вимовляю тихим, тремтячим голосом, в якому відчувається страх. - Ти знав, що трапилося з Дімою, і намагався допомогти тій, яка може бути до всього причетна? Чому ти намагаєшся розвалити справу? – Знаю, що він відчуває мій біль, бачачи мої сльози та тремтячі руки. На мить навіть здається, що він мене не розуміє, але я не можу зупинитися... не можу. - Я всі сили вкладаю, щоб дізнатися, хто і навіщо так вчинив із моїм сином, - починаю вити від внутрішнього болю в душі. І тут мене осяяло поганим здогадом. - Чи ти й так усе знаєш? І тому допомагаєш вчительці?

Затримую подих від своїх слів. Поки чекаю хоч якоїсь реакції від нього… в серці наче ножа повільно провертають, змушуючи відчути кожен нерв.

- Та про що ти говориш? – Карбує твердим голосом, у якому відчувається сталь.

А ось і той самий ніж... Він вимогливо дивиться на мене, чекаючи пояснень.

Перестаю щось розуміти. Очі шалено пече від вологи, що обпалює, сльози зрадницьки скочуються по моєму обличчю.

- Про ту аварію, - судомно схлипую. - Навіщо тобі це потрібно? Не хочеш допомагати, то хоча б не заважай! Не встрявай у цю справу. Ти розумієш, що я боюся повернутися з Дмитром додому просто тому, що не знаю, що може спасти на думку тим, хто все це влаштував?

Сашко підходить на кілька кроків ближче, але все одно залишається на відстані витягнутої руки. Чоловіче терпіння до моєї істерики починає закінчуватися. Його риси обличчя стають гострими. В очах читається лють, в якій він готовий мене знищити. Його строгий, чіткий голос, змушує тремтіти ще сильніше:

- Що влаштував?

- Боже-е-е... - Тихоненко звиваю, закочуючи очі. - Та безглузда аварія. Машина їхала прямо на Дімку, якби він не зорієнтувався, не відскочив, автомобіль просто міг його протаранити, врізавшись із ним у залізну огорожу стадіону.

Сашко в одну секунду з’являється поряд, боляче хапаючи за плечі. Здригаюсь, трохи мружусь від болю.

– Що? – Зло гарчить.

- Навіщо ти допомагаєш тим, хто замішаний у всьому цьому? - Зриваюся на крик. - Навіщо? Невже тобі не шкода своєї дитини, того, що вона пережила? Він міг померти! Я пам'ятаю, як побачила його після операції, як він лежав у реанімації… тендітне тільце… шви… гематоми… перелом… – Гучним шепотом перераховую, ковтаючи сльози від власних спогадів. - Та я здохнути була готова на той момент! - Вигукую йому в обличчя. - Я як параноїк боюся, що подібне може повторитись і хтось знову спробує йому нашкодити! Тому що в голові відразу спливають картинки з відеокамер, як машина, перетинаючи всі шкільні газони та дороги, мчить на одну єдину людину… на Діму!