Розділ 35. Еля

Еля

- Мам, ну коли вже додому? – Бурчить після сніданку Дмитро. – Я вже майже здоровий.

- Ключове слово "майже", - з усмішкою заявляю синові, сідаючи на диван. – Ми з тобою про це вже розмовляли.

Підходить, стаючи навпроти мене. Морщить задумливо носик.

- Ти боїшся? - Тихо питає, запитливо піднімаю брови. - Боїшся за мене?

В мені проскакує сум… біль від спогадів, коли я побачила його у реанімації. Він ніби відчуває мої емоції, хоч зовні я їх і не висловлюю. Намагається одразу мене заспокоїти:

- Мамуль, це була випадковість, - впевнено заявляє. - Ми ж нікому нічого поганого не робили, нікого не кривдили. Може, у людини за кермом щось трапилося, або вона мене з кимось переплутала... - Трохи переминається, висловлюючи своє припущення.

Дивлюся на сина, дивуючись його висновкам, він готовий виправдовувати того, через кого опинився тут, того, через кого йому було боляче… Адже він ще такий маленький… щирий… добрий… Звичайно, він нікому нічого поганого не зробив, але я не вірю у такі збіги.

- Розумієш, - починаю, намагаючись правильно пояснити свою думку, - всі люди різні і ми не можемо відповідати за їхні вчинки. Кожна дія — це їх вибір, він може бути усвідомленим чи неусвідомленим. - Кладу руки на його маленькі плечі, погладжую. - Ми не знаємо тієї людини тому і не можемо бути впевненими у її подальших діях, - дивлюся у його уважний погляд та відчуваю, як щипає власні очі. – Я не хочу, щоб ти знову постраждав. Я дуже сильно тебе люблю. Вдома у мене може не вийти тебе захистити. Але як тільки я дізнаюся, хто і для чого це зробив, ми повернемось додому. Добре?

- Так ... - Шепоче, киваючи кілька разів. - Я теж тебе люблю, - каже та й одразу ж обіймає. Відчуваю тепло в душі. - Тільки ти не хвилюйся, зі мною вже все добре, - киваю. - Можна до мене завтра знову Микито прийде? - Вирішує перейти до іншої теми. - Йому тато подарував настільну гру «Скарби піратів». Ми хочемо пограти.

- Добре.

Відразу наважуюсь поговорити з ним про Сашка, підшукуючи потрібні слова:

- Дімо, якби була можливість… ти хотів би познайомитися зі своїм татом?

Вийшло трохи жужмом, але це єдине, що спало мені на думку в цей момент.

Його очі розширюються, дивуючись моєму питанню, починають блищати… Обличчя трохи витягується. Зовсім трохи нахиляє голову. Здається, ніби він застигає, тихенько питаючи:

- Ти зустрілася з ним? Ти розповіла йому про мене? – Його погляд іскриться у зневірі. - Він зрадів?

Відчуваю його хвилювання та захоплення від думки про можливу зустріч із татом. Він боїться поворухнутися, чекаючи моєї відповіді, ніби наша розмова — це ілюзія.

- Тато сам нас шукав, для мене наша зустріч була несподіванкою. Він дуже радий новині, що в нього є син, - його великі очі наповнюються сльозами. Обхоплюю долонями його обличчя. - Він дуже хоче з тобою познайомитися.

- Справді? – Питає тремтячим голосом, по його щоці стікає сльоза.

- Так, - кажу, ловлячи його погляд. Стираю сльозинки з його щічок. – Я пообіцяла йому поговорити з тобою. Ти хочеш зустрітися з ним?

У самої очі наповнюються сльозами.

- Так, хочу, - хлюпає носом і посміхається, киваючи головою. - Дуже хочу, - шепоче, міцно обіймаючи мене за шию.

***

Після обіду попрямувала до Ксені. На дзвінки вона не відповіла. А я хотіла дізнатися з приводу призначень та проміжного обстеження для сина.

Перебуваючи у своїх думках, смикаю за ручку, входячи без стуку…

Тепер я розумію її здивування, коли вона та Олексій застали нас із Сашком.

Вони цілуються… але мене помічають одразу, я від шоку не встигаю зорієнтуватися.

- Я, напевно, трохи не вчасно, - говорю з усмішкою, дивлячись на Ксю, яка розчервонілася.

Обидва важко дихають. Волосся подруги розпатлане, губи трохи розпухли, у Олексія розстебнуті верхні ґудзики сорочки і на обличчі видніється помада. Та-а-ак… Якби я зайшла на пару хвилин пізніше, то могла б побачити більш відверту сцену…

- Я піду, - хочу вийти, але наважуюсь наостанок сказати. - Порада на майбутнє, ви хоча б двері зачиняйте на замок, - продовжую з удаваною серйозністю, кидаючи погляд на збентежену парочку, - а то раптом, наступного разу, буду не я, а хтось інший, - сміюся, збираючись вийти.

- Елю, я потім підійду до тебе, - тихим від незручності голоском каже Ксю.

- Добре, - посміхаюся, виходячи з кабінету.

Відчуваю в кишені вібрацію телефону підходячи до палати сина.

"Костянтин"

Невже щось з'явилося?

Дивлюся з надією на екран, приймаючи дзвінок.

- Доброго дня, - кажу, підносячи смартфон до вуха. - Ви вже щось дізналися?

- Так, - пробасив. - Поки що небагато, але можливо, дана інформація наштовхне Вас на певні думки.

- Звісно, - зацікавлено стверджую. - Я вас уважно слухаю.

- Почну з початку, - твердо повідомляє, за його тоном відчувається явний відбиток його професії. - Прочитавши всі нюанси справи, я зацікавився Аллою Ігорівною та її адвокатом. Справді, було дивно, що її свідчення розходяться зі словами Вашого сина. Також у мене виникло кілька запитань до Вашого адвоката, - мовчки слухаю, не перебиваю, поглинаючи кожне його слово. - Можна було б наголосити на шкільних камерах та словах однокласників, але ці факти лише побіжно згадуються, ніби нічого не означають, я особисто знайомий з Аркадієм Анатолійовичем, він міг би розгорнути справу тільки на цьому. Вам краще змінити адвоката, таке відчуття, що він спеціально нічого не робив із самого початку, пускаючи все на самоплив. Я бачив протоколи та відео з усіх камер, він міг висунути їй звинувачення, але не зробив жодних дій.

Я довірилася Аркадію Анатолійовичу з самого початку, сподівалася, що він справді допомагає… Відчуваю, як моя зневага до цієї людини зростає. Знала, що він мені не друг, але й гадки не мала, що запишу його до ворогів. Зараз він ворог, який явно щось знає, і я все з ним вирішу, щойно зустрінуся... зроблю це сьогодні ж. Він якраз має бути в клініці допізна, після розмови одразу піду до нього.