Розділ 32. Еля

Еля

Палата така сама, як і у сина. Дмитро Петрович сидить на ліжку, поруч із ним, на стільці, Олексій. Сашко розташувався на дивані.

- Добрий вечір, - говорю на видиху, окидаючи всіх швидким поглядом. - Можемо поговорити? Думаю, ця тема стосується всіх.

- Ти хочеш…

- Так, - перебиваю Сашка. – Я ж обіцяла все розповісти.

Підходжу до вікна, спираюся спиною на підвіконня. Роблю глибокий вдих, піднімаючи обличчя до стелі.

- З чого почати? - Шепочу.

- Почни спочатку, - м'яко пропонує Дмитро Петрович.

Дивлюсь на нього вологими очима.

- Добре, - перекладаю погляд на стіну, поринаючи у спогади. - Коли мені було двадцять два роки, я застала свого чоловіка з коханкою, у нас вдома. У цей момент я була на п'ятому місяці вагітності... - Намагаюся говорити спокійно, але втрата дитини відчувається болючим імпульсом усередині. - Він розлютився ... - Жмурюсь, перебираючи фрагменти в пам'яті, автоматично обхоплюю руками свій живіт. – Врешті-решт... я полетіла зі сходів та втратила свого малюка. Мені сказали, що ймовірність вагітності для мене... десять відсотків із ста.

Сашко здивовано дивиться на мене, вбираючи кожне слово. Нічого не питає, не перебиває, не квапить… даючи простір для моєї розповіді.

- Пройшло майже чотири місяці… - Продовжила, роблячи здавлений вдих. - Я відновилася фізично та морально. Наскільки це було можливо… – оглядаю присутніх затуманеним смутком поглядом. - Дідусь мене підключив до управління клініки. За десять днів до нового року, йдучи з роботи, я вирішила прогулятися парком... Мені весь час здавалося, що хтось плаче, але я ніяк не могла зрозуміти, звідки цей звук ... - Дихати стає важче, чую краплі дощу, які стукають по вікну ніби б'ючи мене у спину, приголомшуючи звуком. Моєю щокою котиться крижана сльозинка, я ніби заново проживаю той вечір. – Навколо було багато людей… Я досить швидко вирішила піти додому. На виході знову почула дитячий плач... На лавочці стояла дитяча люлька, а в ній маленьке диво, яке перестало плакати, побачивши мене, - посміхаюся крізь сльози, згадуючи Дімку, дивлюся на Сашка, який подався вперед, зробивши замок із пальців рук. - Поряд нікого не було. З-під синьої стрічки стирчала записка, в якій було сказано, що хлопчик народився п'ятнадцятого грудня, ім'я йому ще не дали, біологічного батька звати Олександр. А відмовилися від нього, знаєте, чому? - Голос зривається, ставлю питання, і сама ж на нього відповідаю. - Тому що дитина її нервувала, було написано, що вона не готова стати матір'ю. Коли він вкотре заплакав, вона просто вирішила залишити його на найближчій лавці. Взимку... - Я вже майже не контролюю свої нерви. Схлипую, згадуючи його тендітне маленьке тільце в змерзлій ковдрі. - Це ж наскільки потрібно ненавидіти малюка, щоб так з ним вчинити?!

Сашко нервово стискав руки до побіління кісточок, дивлюся в його глибокі очі та відчуваю цілу палітру емоцій: співчуття, вина, лють, агресія… біль… Повітря в палаті починає душити, задихаюся від власних відчуттів та солоного присмаку на вологих губах. Намагаюся заспокоїтись, витираю обличчя руками та продовжую:

- Ти хотів дізнатися, що трапилося з малюком після того, як я його знайшла? - Він просто киває, чекаючи від мене відповідь на власне запитання. З моїх грудей виривається важкий, надривний схлип. - Коли я взяла його на руки, всередині щось клацнуло, прийшло повне усвідомлення, що "моє"... нікому не зможу віддати та піду на все заради свого маленького дива. Насправді він жодного дня не був у дитячому будинку, - дивлюся йому в очі, щиро кажучи правду. – Я його всиновила. З того вечора він був зі мною. Дмитро гадає, що я його рідна мама, - кажу, а у самої сльози стікають одна за одною, влаштовуючи потоп. Лопнули мої нерви. Наче навиворіт себе вивертаю. - Ніколи не забуду, як він вперше назвав мене мамою, як навчився тримати голівку, сидіти... як розтинав по всій квартирі у ходунках, як прорізалися перші зубки, як перший раз закохався у садочку, і ми вибирали валентинку, а потім соромився, коли вручав її дівчинці, - ніжно посміхаюся, промотуючи кожен момент у пам'яті. - Я не думала, що зможу стати мамою… а коли в моєму житті несподівано з'явився Дмитрик, стала… - Моментально змінююсь в обличчі, мене пробиває серйозність, обгортаючи все всередині крижаною водою. - Ти казав, що хочеш, щоб твоя дитина жила з тобою. Але я не зможу тобі його віддати. Це ніби вирвати власне серце… без нього мене не стане… Розумієш?

Дивлюсь з надією в його темні очі, стискаюсь всередині, гладжу себе по руках, начебто змерзла.

- Чому одразу не розповіла? - Цідить з образою в голосі.

- Я злякалася тебе, коли ти прийшов до мене додому, - голос зрадницьки тремтить, а брови Сашка злітають від подиву. - Діма спав, тому я й не пустила в квартиру чоловіка, якого бачила всього один раз у житті… Так, ти мені допоміг у клубі, і чесно сказати, я не знаю, що зі мною було б, якби ти не з'явився вчасно… Але тоді, вночі, ти був, м'яко кажучи, не в собі, ти не просив, а вимагав, - твердо кидаю слова, дивлячись йому в очі. - Ти був напружений та ледве стримував себе... Схопив так, що я і поворухнутися не могла, - в мені почала говорити образа, а він уважно спостерігав за моїми жестами та словами. Погладила рукою шию, щоб розтерти ком, що встав у горлі. - Я не закричала і не вдарилася в паніку тільки тому, що боялася, що мій син прокинеться! Я не хотіла, щоб він бачив подібну картину і хоч якось у ній брав участь, тож намагалася стримати себе до останнього. Ти був не готовий до адекватної розмови, – констатую факт. - А враховуючи, що темою розмови була МОЯ дитина, я була не готова про неї розповідати незнайомцю. Твої подальші дії теж не вселяли довіри. Я змирилася із втратою ACmedical та спробувала зрозуміти тебе… не ображалася. Але Дмитрик для мене був завжди в пріоритеті, тому що ВІН МІЙ СИН, - викарбувала останні слова, без вагань та сумнівів.

- Мій теж, - погрозливо прогарчав, нервово вскакуючи з дивана.