Розділ 31. Еля

Еля

"Я вагітна"

Ця фраза звучить рикошетом у моїй голові. Мені не хочеться довіряти її словам. Сашко казав, що між ними давно вже нічого немає. Усвідомлюю, що мені неприємно слухати її балачки. І вірити їй мені зовсім не хочеться.

– Сашко говорив, що ви розійшлися півроку тому. Щось Ваш животик замалий, для такого терміну, - видихаю слова, з впевненою посмішкою.

Вона явно не очікувала такої поінформованості. Її круглі, бігаючи очі, виділяються нервозним блиском. Бачу як вона все обмірковує. Хоча, треба віддати їй належне, тримати себе вона вміє.

- Ви гадаєте, за цей час у нас нічого не було? – Дивиться із жалістю, як на помилку природи. - Я вас розчарую – було. Просто Ви йому потрапилися в момент нашої сварки, та він вирішив скористатися Вами. От і все, – розводить руками, переможно відкидаючись на спинку стільця.

Вирішаю все дізнатися від першоджерела. Послухати обох та зробити висновки. Не знаю, що мене наштовхнуло на цю думку… але хочу з'ясувати все тут і зараз. Хочу остаточно у всьому розібратися. Втомилася мотати собі нерви. Мовчки дістаю телефон, набираю Сашка, вмикаю гучний зв'язок. Дивлюся на Ліку, яка поникла. Невже вона думала, що я повірю їй на слово?

- Привіт. Ель, я зараз трохи зайнятий, - зібрано вимовляє чоловічий голос. - Давай перенаберу хвилин за п'ять-десять?

Його колишня полегшено видихає, думаючи, що розмови не буде. Але я впевнена, що Сашко не захоче непорозумінь між нами та все мені пояснить. Принаймні я на це дуже сподіваюся. Кладу телефон на центр столу, розпрямляю плечі, набираючи повні груди повітря та впевненості.

- Це важливо, - без вступів, одразу кажу суть. – Ми зараз на гучному зв'язку. Навпроти мене сидить Ліка, стверджуючи, що вагітна від тебе, - дивлюся їй у вічі, давлячи своєю злістю, яка з кожною секундою тільки росте. Бачу як  зіниці дівчини розширюються. Мої розхитані нерви даються взнаки, видаючи дратівливість у голосі. - Вона так запекло намагається мені довести, що у вас стосунки, а я просто підвернулась тобі в момент вашої сварки. Ось я і вирішила відразу все з'ясувати та дізнатися твою версію.

- Це повне безглуздя, - чую його обурений голос та видихаю, відчуваю, як хвилювання мене відпускає та навіть злість поступово минає. Розуміння, що я готова повірити його словам без жодних доказів, змушує задуматися про моє ставлення до нього. – Ми з нею розійшлися півроку тому, за цей час у нас нічого не було.

- Це не правда! - Пирхає розгублена Ліка.

- Що неправда? – Навіть через телефон відчуваю його зневагу до колишньої. - Що ти пішла від мене до іншого? Чи те, що коли він перестав тебе спонсорувати, ти знову вирішила повернутися до мене? - Його голос стає жорстким, спрямованим саме на Ліку. - Я тобі допоміг з тією умовою, що ти зникнеш з мого життя, але я так розумію ти не збираєшся стримати своє слово, та ще й лізеш у моє особисте життя, я, мабуть, відмовлюся, і допомоги моєї людини ти більше не побачиш.

- Ні! - Ображено скрикує дівчина, стискаючи свої руки в замку, до побіління фаланг пальців.

- Тоді викинь із голови всю цю маячню та ідеї про наше возз'єднання.

- Гаразд. Я зрозуміла, - винувато вимовляє тихим голосом, капітулюючи. – Тільки, будь ласка, допоможи, як ти і обіцяв.

Все, що мені потрібне було, я почула. Хочу вже до сина, він там з Микитою, Ксеня за ними доглядає, але я все одно переживаю. Мені треба побачити, обійняти, поговорити. А я витрачаю час на цю Ліку.

Звертаюся до дівчини, забираючи телефон зі столу:

– Думаю, тепер я можу йти. Ми з Вами начебто у всьому розібралися, - вона явно не очікувала такого результату, якби Ліка могла плюнути в мене отрутою, зробила б це без вагань. Весь її зовнішній вигляд кричить про ненависть до мене. Але мені абсолютно не цікаво, що вона думає.

- Елю, - чую м'який чоловічий бас. - У тебе є сумніви стосовно мене?

Вимикаю гучний зв'язок, підношу телефон до вуха.

– Ні. Тому й вирішила одразу у всьому розібратися, щоби потім не виникало непорозумінь.

- Добре, - полегшено видихає. - Пробач, але мені, дійсно, треба йти.

- Так ... звичайно, - посміхаюся у слухавку. - Вибач, що не зовсім вчасно, не хотіла тебе відволікати.

- Тобі можна все.

Застигаю, намагаючись осмислити його фразу, а він бере і просто вимикається. Ну, як так можна?.. Це не звучало романтично, але я відчула в цій фразі щось особисте. Він сказав це впевнено, без вагань у голосі. Можливо це просто домисли моєї фантазії, але у мене знову виростають крила за спиною, і на обличчі з'являється безглузда посмішка.

Весь вечір я проводжу із сином, він розповідає, чим вони займалися з Микитою і як гралися з Ксю, доки мене не було. Дивлюся на нього, шукаю схожості із Сашком… І знаходжу, їх багато в машинальних жестах, на інстинктивному рівні. Є схожість у міміці. Риси лиця також не залишають сумнівів у правдивості тесту.

***

Вранці надійшло повідомлення від Сашка:

«Ввечері буду в лікарні»

Швидко, однак, він вирішив усі свої справи. Я знала, що розмови не уникнути, але розуміння, що вона відбудеться сьогодні ввечері, створювало в мені тендітну павутинку з нервів.

Після обіду постійно обмірковувала як краще все розповісти… Але у своїй затуманеній нервами голові не могла сформулювати жодної пропозиції. Мені хотілося побачити Сашка ... дуже хотілося. Але я боялася, що він мене не зрозуміє чи образиться… так, саме так… по-дитячому. За те, що не розповіла все від початку, не сказала правду про Дмитрика. Він міг про нього дізнатися, коли прийшов до мене додому вперше... вночі.

Я постійно тягнула, не могла зважитися на цю розмову.

Чую, як у вікна нещадно вбиваються краплі дощу, кожна з них наче постріл впритул.

Повертаюся… Сіре небо, тисне своєю поважністю, відгукуючись у душі, що ниє…

Хочу просто вибігти на вулицю та промокнути, відчути, як злива змиє з мене весь негатив та страх… забути про власні почуття… ну хоча б на кілька секунд.