Розділ 29. Еля

Еля

Ось вже хвилин п'ять Діма розповідає про свого нового знайомого, з яким зустрівся біля кабінету Ксені. Чоловік викликав у ньому бурхливе захоплення. А я вкотре переконалася, що моєму синові не вистачає чоловічої уваги... уваги, яку може дати йому його тато.

- До речі, мам, я визначився з породою, - заявив з упевненістю в голосі та блиском в очах.

Мої думки відразу переналаштувалися на потрібну хвилю, і я почала згадувати розплідники.

- Яку вибрав? - Усміхаюся, а сама сподіваюся на варіант із ретрівером.

- Золотистого ретрівера, - гордо повідомляє, а в мене гора з плечей спадає. Думаю, ця собака якраз для дитини.

Акуратно обіймаю сина, все ще пам'ятаючи про всі його травми. Прошепотіла на вушко:

- Добре.

Він міцніше обійняв мене за шию. Відчуваю, як він задоволено посміхається мені у волосся.

- Дякую-дякую, матусю, - забелькотів, вирішивши оглушити мене своїм радісним голоском.

Засміялася у відповідь, а серце почало розквітати, просочуючись справжнім ароматом цього душевного моменту. І сльози підступали до очей, але тільки не від болю чи образи, а зовсім навпаки, від справжнього щастя.

Увечері, коли Дімка заснув, а я збиралася в душ, задзвонив телефон:

«Адвокат»

- Вітаю, - відповіла на дзвінок, сподіваючись, що хоч якісь моменти вже прояснилися.

- Привіт, - сказав, важко зітхаючи. Я зрозуміла, що позитивного буде мало… - Еля, у вчительки хороший адвокат, можна сказати один із найкращих.

- Краще за вас?

- У нас із ним один рівень. Але важливо не це, а те, що можливостей та зв'язків у нього трохи більше. Він намагається зробити все, щоб Алла Ігорівна фігурувала як свідок, а за підсумком була взагалі виведена зі справи, - у мене ніби ґрунт з-під ніг забирають. Мовчки слухаю, ковтаючи нервову грудку, яка повільно й болісно дряпає мене зсередини. - Доказів її прямої вини немає, вона, звісно, ​​може знати, хто саме наїхав на Діму, і, можливо, навіть якось посприяла цьому. Але ж ти розумієш, що за кермом була не вона. У неї немає жодного мотиву так чинити з твоїм сином. Жінка його практично не знає. І всі ці факти говорять на її користь. Я знаю, що ти впевнена в її причетності, але боюся, довести це не вийде і вона буде проходити лише свідком. Ти ж розумієш, що твоє ставлення ми не можемо пришити до діла. Може, тебе підвела твоя інтуїція?

Нервова грудка подряпала все настільки сильно, що я знову відчуваю сльози на щоках, тільки вони з присмаком власної емоційної крові, і кожна сльозинка пробиває больовим імпульсом. А мій страх за сина лише посилюється. Дивлюся як він спить та повільно обпираюсь на підвіконня, боюся, що з ним знову може щось трапитися і він постраждає ще сильніше. А усвідомлення, що навіть адвокат сумнівається в моїх припущеннях та майже прямим текстом каже, що винних не знайдуть а справу можуть легко закрити, б'є з усією силою під дих.

Розуміння того, що Дмитриком я ризикувати не збираюся, змушує взяти себе до рук. Я чомусь починаю відчувати зневагу до цього адвоката, який сумнівається в моїх словах та не має жодного бажання продовжувати займатися цією справою і навіть не намагається адекватно розібратися. Можливо, для діда він і друг, але не для мене. Він адвокат, якому я сплачую власні гроші за його послуги.

- Мені здається, Ви забуваєте, - жорстко рубаю слова, заходячи до ванної кімнати, щоб не потривожити сина, - Ви мені не друг, а людина, якій я плачу за вирішення проблеми.

Усі мої сльози вмить випарувалися, а почуття щодо цієї ситуації та деяких осіб, включаючи адвоката, почали кам'яніти, я не маю до них жалю чи співчуття. Я плачу – вони виконують. Мою дитину ніхто не захотів пожаліти. То чому я маю спускати все на гальмах, даючи так просто уникнути покарання? Відкарбую подальші слова, щоб вони вибилися у нього в голові:

– Якщо ви не можете коректно виконати свою роботу, я знайду іншу людину та особисто втручусь у цю справу. Поки не дізнаюся, хто це зробив і навіщо, я не заспокоюся. Тому прошу вас відповісти на запитання. Ви продовжите відпрацьовувати кошти і вже завтра повідомите мені результати своєї роботи або Ви відмовляєтеся співпрацювати зі мною та повертаєте отримані фінанси? – Мовчання у телефоні говорить про повну розгубленість адвоката. - Я чекаю.

- Мені треба подумати, - хропить голосом у трубку.

– У Вас немає на це часу.

- Добре, я продовжу роботу, - відчуття, що він мені робить послугу. Ну гаразд, подивимося на вашу «роботу».

- Якщо завтра не буде результатів, Ви більше не займатиметеся справою мого сина. Це зрозуміло? - Зло шиплю крізь зуби.

- Так.

Я просто відключаю телефон. Не знаю, причому тут ця вчителька, але з нею щось не так. На адвоката надії мало, а мені потрібен справжній шукач. Потрібно знайти хорошого приватного детектива, який справді зможе розібратися. Залишається лише зрозуміти… де його знайти?