Розділ 25. Еля

Еля

Це було відео зі шкільних камер.

Діма вийшов із кабінету, накинув курточку, попрямувавши до виходу зі школи. Показав охоронцеві папірець. Далі були відео із зовнішніх камер. Він попрямував до шкільного стадіону, там проводився урок чи якесь тренування… коли залишалося метрів шість-сім до стадіону, з центрального паркування рвонула автівка, перетинаючи газони та шкільні алеї, із замазаними номерами. Я дивилася на Діму вражаючись його реакції, він не впав у ступор, не стояв на місці, він прийняв інстинктивне рішення, буквально за пару секунд, спробував відскочити убік. Але поштовх із машиною все-таки стався, відкинувши Дмитра трохи вбік, до огорожі стадіону. Було погано видно, що саме з ним сталося, камера далекувато, машина перекрила собою видимість сина… видно, що він просто відлетів, ударившись об залізну огорожу стадіону а потім упав на землю… Не було видно, як і на що саме, його загороджувала ця клята автівка. Не було видно, чи був ще контакт із цією іномаркою, наскільки близько Діма впав до неї.

Дивлячись відео, я подалася вперед, спершись ліктями об стіл, стиснувши праву руку в кулак, піднесла його до рота, прикусила стислі пальці, щоб не закричати ... Мені було страшно боляче на це дивитися, а розуміння того, що автівка їхала цілеспрямовано на сина душило мене липким страхом.

Я щиро не розумію, кому це все було потрібно. Якби хотіли якось вплинути на мене чи отримати гроші… простіше було б викрасти та виставити умови. Метою був саме Дмитро. Впевненість у тому, що водій сподівався на летальний кінець… лякала ще більше.

Якби Дмитрик просто стояв, все було б набагато гірше, машина б протаранила його, вбиваючи в огорожу… Автомобіль з усієї дурниці в'їхав у залізну огорожу стадіону. Від зіткнення розбилося скло, частина уламків полетіла у бік сина. Тренер, який був на стадіоні, підбіг до нього. Машина здала назад та спокійно виїхала зі шкільної території. Слідом підійшла охорона. Саме тренер дзвонив та викликав швидку. Вчителька з'явилася, майже через десять хвилин, коли Діму перекладали на носилки.

Дивлячись на сина, що не рухається, відчула, як очі почали застилати сльози, фокус почав губитися.

- Брехала все-таки. Тварюка! - Я з шаленою силою стискаю кулаки, майже не відчуваючи болю від нігтів, які впиваються в шкіру долонь. - Попадеться на очі, більше не стримаюся, - не помічаю, як промовляю свої думки вголос, причому з моторошною огидою та злістю, карбуючи кожне слово.

- Ти про що? - Ксеня уважно подивилася на мене, чекаючи на відповідь.

І я розповіла про «прекрасну» вчительку, якій подряпаю всю мордочку, коли зустріну.

Я в собі ще ніколи не спочувала такої люті. Мене просто б'є всю від злості. Відчуваю скрип власних зубів. Чую шалене бажання знищити та розтоптати. Ну, ось бісить вона мене, і, як виявилося, небезпідставно.

- Заспокойтеся, ми в усьому розберемося... - подає голос Власов.

- Заспокойтеся? Серйозно? – Перебиваю його. - У вас є діти? - Він кивнув. - Що б ви робили на моєму місці? - Перевела погляд на застиглу картинку на екрані ноута. - Чому ворота були відчинені? Чому машина змогла так просто виїхати? – Голос починає зриватися на крик. - Де відео з камер у самому класі, які б прояснили ситуацію з цією вчителькою?! Вона взагалі давно там працює?

Побачивши мій не самий адекватний стан, у розмову втрутився адвокат.

- Еля, - жорстко обрубує мене. – Ти маєш рацію, у тебе СИН, якому потрібна розсудлива мама поряд, - карбує слова, дивлячись прямо в очі. - Думай насамперед про нього. Винних ми знайдемо. Так що на рахунок розмови з Дмитром?

Знайдуть вони! Як же! Десь на підсвідомості я розумію, що піддаюся своїм емоціям. Ну, а як по-іншому?! Тим більше, коли йдеться про МОЮ дитину. Я не заважатиму їм виконувати свою роботу, але й осторонь залишатися не збираюся. Щодо Діми, він має рацію… треба взяти себе в руки.

- Добре. Ви поговорите з ним… тільки в моїй присутності та з психологом. Якщо вона скаже, що вистачить, чи я побачу якийсь тиск на нього, розмова одразу завершиться. Це зрозуміло? - Схрестивши руки на грудях, почала свердлити чоловіків серйозним поглядом.

- Цілком. Коли?

- Давайте о третій, - видихаючи, обміркувавши та змирившись із ситуацією, спокійно промовила Ксеня. - У цей час у нього немає жодних призначень, він встигне відпочити після крапельниці та уколів. Я домовлюсь із психологом на цей час.

Погодившись, чоловіки покинули кабінет. Трохи поговоривши, я вирішила повернутися до Дмитрика, а Ксю попрямувала до психолога.

Провівши її поглядом до ліфта, розвернулась та пішла до палати сина, трохи переживаючи про подальшу розмову. Як вона пройде? Чи пам'ятає щось Діма? Це явно не найприємніші спогади для дитини… він все-таки ще такий маленький… Відчула всередині неприємний холодок, думаючи про те, що йому довелося пережити в той момент… лічені секунди… як він примудрився не розгубитися?

Знову підступають непрохані сльози, зупиняюся… дивлюся на стелю, не дозволяючи їм зірватися на мої щоки. Роблю глибокий вдих.

Подумки говорю собі: "Я сильна". Стискаю кулачки. З цього стану мене висмикує жіночий сміх. Підходжу до коридорного роздоріжжя і… мені здається, я починаю розсипатися на дрібні шматочки, весь мій бойовий настрій вмить зникає, мої кулачки розтискаються. Відчуваю, як мої брівки повзуть нагору, а очі наповнюються вологою. Мене, напевно, вирішили добити... Мало, мабуть, було переживань для моєї нервової системи...

Сашка знову обіймає його «колишня», цмокаючи в щоку. Стоять до мене в півоберту. Мене просто не помічають. Я не бачу його обличчя… Ну, а навіщо мені дивитися в його очі, якщо дівчина поряд з ним, посміхається?.. Обіймає, цілуючи в щоку…

Мимоволі починаю її розглядати... Красива… худа фігурка, помітні груди, неприродньо великі ... Акуратна зачіска та макіяж, її тіло облягає сукня, виділяючи її "достоїнства"... Чобітки на шпильці.

Куди мені до неї… Стою в джинсах та водолазці, кутаючись у кардиган. Без макіяжу, волосся трохи розпатлане, очі постійно на мокрому місці. З огляду на те, що я практично весь свій час проводжу в лікарні і майже нікуди не виходжу, сунуся в балетках...