Розділ 23. Еля

Еля

Руки тремтять, сльози котяться. Від очікування кожна нервова клітина б'ється у пекучій агонії. Як можна було так вчинити з дитиною? Кому це взагалі потрібно? Чому він опинився на вулиці? У голові безліч запитань і жодних відповідей.

До операційної Ксеня мене не пустила… пообіцявши бути з ним поруч.

Підходжу до вчительки, яка сидить на стільці, десь за три метри від мене. Бачила її кілька разів у школі. Наш вчитель захворів, а цю жінку кілька днів тому поставили на заміну.

- По-поясніть мені, як це сталося? - Говорю істеричним, майже кричущим голосом, ковтаючи сльози.

Вона дивиться на мене знизу вгору. Сидить, вся зіщулившись. Але тільки вона боїться не за Діму, а за себе. І те, якось надто награно виявляє свої емоції...

- В-вибачте мені, я не знала, що таке в-взагалі може статися, - дивиться мокрими очима, але я не бачу в них і краплі жалю. Показово плаче. Неприродньо заїкається.

- А вам не треба було знати, вам треба було думати! - Кажу твердо, залізним голосом, карбуючи кожне слово.

- Він просто попросився вийти, - вмить заспокоюється, розповідаючи, як ні в чому не бувало. - Я подумала, що до туалету та дозволила. Я не знала, що він піде надвір.

Щось тут не те. Більше ігнорувати свою інтуїцію я не збираюсь. Бреше! Все вона знала, щось не договорює... Погань! Дивлюся на неї з неприхованою зневагою, вона за секунду змінюється в обличчі.

– А потім з вулиці почувся різкий удар та сигнальний звук, – продовжує розповідь. Повільно потираючи долоні, відводить погляд від моїх очей. Ось відчуваю, як від неї несе брехнею та неприродністю. - Визирнула у вікно, а він уже лежав. Я побігла до нього. А там кров…

Кожне її слово наче удар під дих… Адже відчувала щось погане. Чому відпустила і не наполягла на своєму?

А ця горе-вчителька розслабилася, комфортно розташувавшись на стільці. Невже справді розігрувала показову виставу? Та в ній вмерла велика акторка! З її боку немає жодного співчуття, нічого… відчуття, що вона впевнена, ніби її не покарають.

Я просто зриваюся. Нахиляюсь до її обличчя, руками хапаю комір сорочки, трохи струшуючи. Дивлюся на жінку з жахливою огидою, зморщую свій ніс, показуючи всім своїм виглядом, що вона бруд, який я розітру та знищу за свою дитину. Шиплю, карбуючи слова з повною готовністю прибити її прямо тут і зараз:

– Як могли випустити на вулицю учня молодших класів, без супроводу вчителя чи записки від нього? І як на території, що охоронялася, могла з'явитися невідома машина? Скільки часу пройшло з того моменту, як він вийшов із класу, і до моменту, коли ви зволили визирнути у вікно? - Її брови трохи піднімаються, на лобі з'являється ледь помітна горизонтальна зморшка, очі починають розширюватися. Дивлячись на неї у такому стані, проскакує думка: «Невже страх проявляється?». Але я швидко її відганяю, згадуючи Дмитра… кров на його маленькому личку та уламок, що стирчить із руки… мені, здавалося, що він майже не дихав… Боюся навіть подумати, що у нього можуть бути травми внутрішніх органів після того, як на нього налетіла ця чортова автівка. Від цих думок підступають сльози, мене пронизує крижаним холодом. Усередині все покривається пекучою кіркою льоду, коли я дивлюся на цю жінку. Сильніше стискаю воріт її сорочки, бачу, як тканина впивається їй у шию, починаючи трохи тріщати. Вкладаю у свій голос справжню сталь, чітко промовляючи кожне слово, а в погляд – готовність провести їй скальпування особисто та негайно. - За таку недбалість я тебе посаджу, і НІХТО допомогти не зможе. Ти думаєш, я не бачу, як ти щось приховуєш, намагаєшся збрехати? Розчарую тебе, але акторка ти лайнова. Молись, щоб з моїм сином було все добре, інакше, я власними руками вирву твоє бездушне серце, влаштувавши агонію, якої навіть у пеклі немає. Повір. Мені втрачати буде нічого.

По очах, які бігають, з розширеними зіницями бачу, що мої слова досягли потрібного пункту призначення в її голові.

Поруч з'являється Аркадій Анатолійович із якоюсь незнайомою людиною.

- Заспокойтеся, будь ласка. Відпустіть, нам зараз дадуть відповіді на всі запитання, - я неохоче розчіплюю пальці. З появою чоловіків з її обличчя зникає той швидкоплинний страх, а губи розпливаються в озлобленому оскалі, готова їй прямо зараз всі патли повиривати. Адвокат переводить погляд на мене. - Познайомтеся, капітан поліції Михайло Власов, займатиметься справою Вашого сина.

- Добрий день, - вимовляю, ледве стримуючи себе, щоб не кинутися на цю погань.

Аркадій Анатолійович відводить мене подалі від неї, ближче до операційної. Запевнивши, що сам все дізнається та розповість. Вони йдуть до кабінету…

Сідаю на диван, знімаючи підбори, піднімаю ноги, згинаючи в колінах, обхоплюю їх руками, кладу на коліна своє підборіддя. Сльози самі безперервно течуть… навіть не намагаюся їх зупинити. Дивлюся на індикатор, який горить, поруч із дверима, показуючи, що операція ще йде.

Мої очі пече нестерпний біль. Не знаю, скільки пройшло часу, але я не зводжу погляд з дверей, періодично поглядаючи на індикатор. Не чую, що відбувається навколо, у моїх вухах шум та скрегіт власної вини. Адже якби не відпустила чи взяла із собою на роботу… все могло б обійтися. Я винна… тільки я. Мені начхати на все і всіх… мені нічого не потрібно… Аби з Дмитриком все було добре. До голови знову лізуть непотрібні думки. А раптом під час операції щось піде не так, раптом буде якась непереносимість чи організм неправильно на щось зреагує? Намагаюся відволіктися від власних роздумів, починаючи беззвучно читати молитву, просто ворушачи губами. Я не можу назвати себе віруючою людиною, але зараз мені просто необхідно вірити в диво. Так трохи легше… Відчуваю солоний присмак сліз на губах.

Індикатор показує, що операцію закінчено. Виходить Ксеня, в очах стоять сльози, але вона стримує себе. У моїй голові одразу з'являється купа непотрібних думок. І в першу чергу, лізуть найгірші. Я бачу, як їй важко. Діма для неї теж став сім’єю, вона ж його хрещена... Час поки вона підходить до мене, здається вічністю, хоча нас поділяють лише кілька метрів. Від її слів залежить все. Дивлюся на неї як на останню надію, з благанням та пекучим болем усередині…