Розділ 22. Еля

Еля

Нас нахабно переривають. Чую поворот засувки. Відчуваю збудження Сашка, неохоче відсторонююся від його губ. Ми обидва рвано дихаємо. Чоловік міцно стискає мене в кільці своїх рук, торкаючись своїм чолом мого… дивиться на мене з ніжністю…

- Еля, проб… - подруга замовкає на півслові, побачивши перед собою цю картинку.

Усуваюсь від чоловіка, але він все одно утримує мене за талію однією рукою. Мені здавалося, що очі Ксені зараз вилізуть за межі своїх орбіт. Поруч із нею стоїть Олексій і просто либиться, окидаючи нас засуджуючим поглядом.

- Значить, я тут намагаюся рятувати тебе, а тобі це, мабуть, взагалі не потрібно? - Подруга обурюється, але при цьому куточки її губ задоволено злітають нагору.

- Ксю, зі мною все гаразд, - говорю на видиху, майже повністю відновивши своє дихання.

- Та я це вже зрозуміла, - висловлюється з театральною манерністю, активно жестикулюючи при цьому руками. - Не дурна.

Червонію від її слів ще сильніше, мені здається, що моя шкіра просто палає. Мені так незручно від всієї ситуації, але я чомусь відчуваю себе шалено щасливою жінкою. Мені подобається стояти поряд з ним, відчувати його дотик… Від цього стає ще страшніше… Що буде, коли він дізнається? Подолав негатив у своїх думках, вирішую, що думатиму про це пізніше.

Ситуація, що склалася, починає мене веселити. Нас застукали як школярів, стоїмо всі та граємо в витрішки один з одним. Мене просто пробирає, і я починаю сміятися… майже одразу мене підхоплює Ксеня, а потім Сашко з Олексієм.

***

Увечері на мене накочує незрозуміле відчуття тривоги. Не можу зрозуміти, чому я так нервую. Начебто все добре, але мене прямо всю пронизує маленькими голочками липкого страху.

Чую хлопок вхідних дверей.

- Мамо, я вдома, - кричить з порога Дмитро.

Заходить, щасливий, на кухню. Його очі сяють, задоволена посмішка не сходить з лиця.

- Уявляєш, у Микити тато з рейсу повернувся та привіз йому різних подарунків... - Він так цікаво розповідає про батька друга, що я мимоволі застигаю. Ми з ним обговорювали декілька разів тему з татом, і зараз він рідко торкався її.

По суті, я не брехала Дмитрику, кажучи, що не знаю, де може бути його тато, і зв'язатися з ним я теж не могла через те, що мені не відомі його контактні дані, говорила, що не зустрічала його батька після того, як дізналася про нього, внаслідок цього вийшло так, що він не знає про його існування... але завжди запевняла, що він був би радий, якби дізнався про сина. Я хотіла, щоб він думав про свого батька добре, хоч і не знала його зовсім. Не хочу закладати у ньому негатив щодо сім'ї, тим більше щодо одного з батьків. Стосовно мене, сумнівів не було, мама завжди поряд… а стосовно тата… все набагато складніше. Я синові не брехала, але при цьому й не казала всієї правди.

- Мам, а якщо ти коли-небудь зустрінеш мого тата, ти ж розкажеш йому про мене? - Я відчувала його бажання мати батька, захоплення в маленьких очах, чекаючих моєї відповіді.

Груди стиснули невидимі нитки болю за сина… я злилася сама на себе. Він хоче мати тата і, можливо, він у нього є, потрібно лише переконатися, зробивши необхідний аналіз. Я впевнена, якщо в житті Діми з'явиться ще й тато він буде дуже щасливий. Насамперед, треба думати про нього, а потім уже про свої почуття. Потрібно просто поговорити із сином, зрозумівши його настрій. Хоча тут і так все зрозуміле.

- А ти цього хотів би? Хотів би з ним познайомитись? - Усередині все перевертається від власних слів.

- Так! – Вигукує. - Я хочу хоч разочок його побачити, запросити додому, щоб він пограв з нами та мультики подивився, - його обличчя осяюється дитячим захопленням тільки від однієї думки, що він з ним може побачитися. Я не помічаю, як по моїй щоці скочується сльоза. Син хмурить брівки і з часточкою смутку дивиться на мене. - Мам, - каже тихо, - ти ж не проти, щоб я зустрівся з ним чи запросив його до нас?

Моє серце розриває жахливий біль, все горло палає від істерики. Мені гидко від самої себе... Я з самого початку мала поговорити саме з Дмитром та діяти згідно з його бажанням. Мене можна виправдати тільки тим, що я не знала Олександра та його намірів щодо сина… але тепер знаю… Для них обох важливо знайти один одного, але я не хочу обнадіювати Дмитрика, раптом ДНК-тест не підтвердить батьківство. Спочатку треба зробити його, а потім поговорити із Сашком. Я все-таки його недостатньо добре знаю... і, якщо чесно, боюся того, як він може поставитися до сина.

- Ні, звичайно, - намагаюся посміхнутися. - Я не проти, буду тільки рада, якщо ви познайомитеся та порозумієтеся.

- А чому тоді ти плачеш? – Спантеличено питає.

Я підходжу до нього, сідаю навпочіпки та дивлюся в його світлі, чисті очі, в яких відчувається занепокоєння за мене. Беру маленьку долоню. Щиро посміхаюся, витираючи вологу зі своїх щік другою рукою. Вкладаю всю любов і тепло до сина у свої слова:

- Я плачу, бо хочу, щоб ти був найщасливішим у світі… для цього тобі не вистачає тата… Я розумію твоє бажання. Якщо я побачу його… намагатимусь поговорити з ним… по можливості розповім про тебе.

Міцно-міцно обіймаю сина.

- Мамо, навіть якщо ти його не зустрінеш ... - Шепоче мені на вушко. - Я все одно буду щасливий, - він усувається і серйозно дивиться мені в очі, заявляючи з незворушним спокоєм, - у мене ж є ти.

Обіймає мене за шию. А я розумію, що дуже люблю свого сина і не готова приносити в жертву його батька. Вони ж можуть познайомитися... Я не заважатиму цьому.

Вирішила, що завтра зроблю тест ДНК. Сказала Дімі, що треба здати деякі аналізи для мого спокою. Він погодився. До того ж, завтра останній день школи перед осінніми канікулами.

Весь ранок як на голках, вчорашня тривога нікуди не поділася, а тільки посилилася... І мене жахливо це лякає. Я ніяк не можу зрозуміти, що не так і чому мене охоплює паніка. Все ж добре…

- Мам, ну ми виходимо? – Обурено кличе Дмитро.