Розділ 20. Еля

Еля

Я стояла ще хвилин двадцять на тому самому місці… час від часу стираючи сльози зі свого обличчя. Мені здавалося, що я найжахливіша людина у цьому світі. Та напевно, не заслуговую спокійного життя з сином.

Я не знаю, як трактувати поцілунок Сашка. Навіщо він мене поцілував? Він щось до мене відчув??? Тому що я… так… Мені хотілося продовження… моє тіло досі ниє… Але це, мабуть, від того, що я давно не мала стосунків із чоловіками… Або він подумав, що в такий спосіб зможе від мене добитися інформації? Тоді він нічим не кращий за мене... особливо якщо вирішив погратися з моїми почуттями... От дідько! Я вже сама у всьому заплуталася. Гадаю, це більше не станеться. Потрібно викинути все з голови та просто забути... Так і зроблю.

Але до ранку я не змогла ні заснути, ні перестати думати про Сашка. Як дивно звучить його ім'я у такій простоті. Але гадаю, більше сказати цю варіацію вголос не вийде… тільки в думках.

День пройшов напрочуд спокійно. Нових набігів на бізнес не було. Невже передумав та дав відмашку? Не знаю, що в нього в голові... але рано розслаблятися.

- Мамо, можна я до Микити піду? – Питає Дмитро. – Йому купили нову гру. Ми у приставку трохи хочемо пограти.

Микита живе у нашому будинку, але на іншому поверсі. Вони з Дмитриком з садка товаришують. Син явно виявляє задатки лідера серед однолітків. Для нього важливо, щоб те, що він каже, слухали з відкритим ротом, у нього багато знайомих, але друзями він називає лише кількох людей. При всьому цьому, я бачу, наскільки важлива для нього моя увага, схвалення… любов… Іноді в ньому проявляється спокій, впевненість у собі та загострене почуття справедливості, у ці моменти я дивлюся на маленьку дитину, а чую роздуми дорослої людини. Часами саме він наштовхує мене на правильні думки.

- Але скоро буде готова вечеря.

- Ну ма-а-амочка ... - Простягає слова, склавши долоні в благаючому жесті, округляє свої блакитні очі. - Я всього на годинку, до вечері якраз повернуся.

- Ну добре, - посміхаюся.

- Все я пішов! – Кричить біля дверей.

Рівно за годину він був удома. Весь вечір розповідав мені про нову гру. Загалом, я зрозуміла, що вона йому просто життєво необхідна.

Наступний день був досить спокійним, але не довго… Після обіду мені зателефонувала Ксеня та попросила підійти до неї.

- Привіт, - зазираю до кабінету. - Що трапилося?

- Ну, якщо стисло, з тобою хоче поговорити Дмитро Петрович.

- Зі мною? - Дивуюся, щиро не розуміючи, що від мене потрібно пацієнту, стан якого значно покращується з кожним днем. - Ти знову ведеш його?

- Так, з тобою, – впевнено киває головою. – Так, до мене приходили його сини, після розмови я повернулася до лікування пацієнта.

Дивлюся на подругу та милуюся. Очі блищать, руки не тремтять. Вона спокійно каже все розповідає. Напевно не стала відштовхувати Олексія. Це, мабуть на краще.

- Що потрібно від мене? По телефону це сказати не можна було?

- Можна... але ти б тоді довго йшла, - показово надуває губи. - А зараз ти можеш одразу піти та поговорити з людиною.

- Гаразд, йдемо, - зітхаю, закочуючи очі.

Повертаючи до палати, я різко загальмувала, мене ніби паралізувало. У тиші ідеально стерильного коридору бачу дівчину, яка обіймає Сашка за шию та цілує. Він начебто намагається її відштовхнути, але потім просто мириться із ситуацією. Від побаченого стало огидно та неприємно… я нібито купу бруду помітила, який зовсім не властивий цьому місцю. Мене охопила неконтрольована агресія. Стиснула руки в кулаки, щоб стримати її в собі. І взагалі, який до біса Сашко? Винятково Олександр Дмитрович. Мої очі наповнюються вологою… Усередині народжується пекуче почуття образи. Хотілося втекти, сховатись під столом і розплакатися. Але я вже давно не маленька дівчинка. Роблю глибокий подих, розуміючи що, для нього те, що сталося в кабінеті, нічого не значить… напевно він вважає поцілунок звичайною помилкою… з ким не буває.

- Ти у нормі? – Стурбовано запитує Ксю, хмурячи брови. На її запитання реагує Олександр.

Відходить від дівчини, змінившись в обличчі, він стає неймовірно напруженим та серйозним. Помічаю його шалено пом'ятий і втомлений вигляд, який виражається в його очах. Відчуття, що по ньому танком проїхалися…

- Так, я в нормі ... - Відповідаю, натягуючи посмішку. Відчуваю, що фальшиво виходить… Але інакше зараз не можу. - Просто замислилась.

- Ходімо? - Киваю у відповідь.

Не хотіла на нього дивитися… Якби подивилася, могла б не стриматись… мене ніби перемикає, коли його бачу.

Мовчки заходжу до палати. Дмитро Петрович сидить на ліжку, читаючи щось у планшеті.

- Доброго дня, - вітаю пацієнта. - Як ваше самопочуття?

Він переводить погляд на нас із Ксю, відкладаючи планшет, розпливається в добродушній посмішці:

- Завдяки вашим лікарям набагато краще.

– Мені сказали, Ви хотіли поговорити? - Запитую, піднімаючи трохи куточки губ.

- Так, але це особисте, - змінюється, стаючи серйозним та зосередженим.

- Я, мабуть, піду, - каже Ксеня, безшумно зникаючи за дверима.

- Я Вас уважно слухаю, - підходжу до ліжка, сідаючи поряд на стілець.

- Чи можемо на «ти»? - Мовчки киваю, зустрічаючись із його зацікавленим поглядом. - Не зрозумій мене неправильно… я б не ліз у цю справу, але мене воно теж частково стосується, – спостерігає за моєю реакцією на кожне слово, ніби намагається прочитати. - Я в курсі ситуації, що склалася з Сашком. Чому ти не хочеш йому розповісти? Ти ж чудово розумієш, що якщо він щось вирішить, то я навіть не впевнений, чи зможу його зупинити.

Розумію, ще як розумію! Але вже другий день все тихо та мирно. Можливо він вирішив сам шукати без моєї допомоги? Цікаво, чи це він попросив батька поговорити? Хоча, навряд… Олександр не схожий на людину, яка ховатиметься за іншими. Коли він побачив, що я попрямувала до палати, був щиро здивований… уважно дивився на мене.