Розділ 17. Еля

Еля

Усю ніч не могла нормально спати, після цієї безглуздої розмови. То нервово крутилася у ліжку, то мигтіла з одного кута квартири до іншого. То навшпиньки заглядала в кімнату Дмитрика, акуратно поправляючи ковдру.

Та хай хоч увесь світ руйнується, але сина не віддам! Тільки треба якось із дідом поговорити та все обережно пояснити. Вирішено, так і зроблю. Вранці відведу Діму до школи та поїду до нього. Тягнути не бачу сенсу. Краще зараз я рубану, ніж потім сам факт, що це сталося.

Розуміючи, що заснути просто не зможу, вирішила побалувати сина смачним сніданком, трохи заспокоююся, поки готую.

Захопилася процесом. Зробила його улюблену запіканку, сирні кекси та шоколадне смузі з бананом… з почуттям виконаного обов'язку пішла будити своє блакитнооке диво.

Зайшовши на кухню, він одразу підбіг до столу та сів на своє місце.

- Мам, ну ти йдеш? Я вже хочу спробувати все?

Тереблю його волосся, цілую в верхівку та сідаю навпроти.

- Мам, запіканка просто чудова! – Говорить із трохи набитим ротом.

- Я рада, що тобі сподобалося, - м'яко усміхаюся у відповідь.

Завжди приємно, коли твою їжу вминають із таким апетитом. Готувати для себе – це одне, а для коханих – зовсім інше.

Він різко насупив брівки, обличчя стало задумливим та серйозним.

- А коли ти встигла приготувати? Ти хоч спала? - Зосереджено дивиться на мене.

- Я вночі прокинулася і не змогла заснути, вирішила побалувати нас різноманітним сніданком. Ти не радий?

- Радий! – Вигукує. – Але ж ти мало спала, готувала... Ти, мабуть, втомилася... а тобі ще на роботу.

Його турбота про мене підкуповує і розчулює. Серед нас обох я доросла, але мій маленький син турбується про те, що я мало спала.

- Ти визначився із породою? - Запитую, вирішуючи відвернути його від непотрібних думок.

Його мрійливі очі уважно дивляться на мене:

- Так! - Заявляє з променистою усмішкою. – Тобто майже… зараз покажу.

Втікає з кухні, але за кілька секунд вже показує картинки на своєму телефоні.

- Дивись! - Говорить із палаючим поглядом. - Цю, - показує на золотистого ретривера, - чи цю, - показує зображення з доберманом.

- Такі різні собаки? – Щиро дивуюсь. Одна добра, надійна, розумна, добре ладнає з дітьми. Інша, безстрашна, пильна, віддана ... зможе захистити, якщо її правильно виховати. Але для дитини… навіть не знаю, чи підійде ця порода. Потрібно проконсультуватися з кінологами.

- Я знаю, - глибоко зітхає, опускаючи очі. - Можна, я ще подумаю два чи три дні?

- Звичайно, можна, - обіймаю за пояс і тереблю його волосся. - Собака – це серйозно. Тому до вибору потрібно підійти відповідально, зваживши всі «за» та «проти». Думаю, ще тиждень чи два на роздуми в тебе є, - лагідно посміхаюся.

- Мамо, а що ми будемо робити завтра? - Запитує, вибираючи сирний кекс.

-Завтра? - З подивом дивлюся на сина.

- Ну так… Завтра ж субота! - Дивується, як я могла забути про вихідні.

А я й справді про них забула…

- Ну, спочатку будемо довго спати, а там подивимося! Ти ж допоможеш вигадати цікаві заняття для нас? – Говорю змовницьким шепотом.

- Угу… - Киває, поїдаючи кекс.

Як і збиралася, попрямувала до діда. Біля дверей мене зустріла щаслива бабуся, трохи поговоривши, відправила до кабінету.

- Дідусю, можна? - Заглядаю, він сидить у кріслі, розглядаючи якісь папери.

- Звичайно, Елю, - дивиться, вивчаючи моє обличчя. - Проходь, - його радість замінюється серйозністю.

Зрозумів, що тут я приїхала не просто так. По одному погляду…

- Мені потрібно дещо тобі розповісти, бо це може торкнутися бізнесу, - відчуваю, як мої зуби стукають від страху. А якщо він буде проти та не підтримає мене, що тоді?

Дороги назад вже немає. Розповідаю про все, що сталося і як це може торкнутися його справи.

-Ну якось так... - Кажу на видиху, опускаючи очі, смикаю свої пальці. - Тепер ACmedical може впасти.

Почуваюся нашкодившим кошеням.

Мовчить кілька хвилин, обмірковуючи інформацію. А мені в цієї тиші розчинитись хочеться.

- Елю, я все розумію, - затримую подих, ніби слухаю вирок. – За цей час Дмитро став для нас рідним, – зітхає, подається вперед, спираючись ліктями об стіл. - Мені хотілося б, щоб ви поговорили... але я чудово усвідомлюю твої побоювання... Вибір робити тобі, - виділяє останнє слово. - Якщо з бізнесом справді буде все погано, не мотай собі нерви, намагаючись щось зробити… Я, в будь-якому разі, буду на твоєму боці, - сказав останню фразу твердо, без вагань у голосі.

- Чому? - Запитую зі сльозами в очах.

- Тому що якби мені довелося обирати між тобою та бізнесом… Я б не замислюючись, власними руками, знищив ACmedical, - пояснює, дивлячись як на маленьку дитину. - Ми обидва знаємо... як це... - каже, хвилюючись, тихим голосом, намагаючись правильно підібрати слова. - Втратити дитину. Ми з бабусею колись втратили твою маму. Ти втратила дитину, яку вже відчувала в собі, вибирала ім'я, з якою розмовляла, яку любила…

Мимоволі в голові проскочили картинки з минулого... До горла підступв пекучий біль.

– Тому я не можу говорити тобі, що робити. Я розумію твоє бажання не втратити Діму... і якщо я зможу тобі чимось допомогти, то обов'язково це зроблю, - закінчив він.

- Дідусю, пробач… - Опускаю голову. - Що руйную твою справу...

Підходить до мене. Встаю, дивлячись йому в його обличчя.

- Жодний бізнес не вартий мого правнука, - карбує. - Ти зрозуміла мене?

Я закивала як заводна лялька. Міцно-міцно обійняла його. Сльози самі собою котилися. У мене наче друге дихання відкрилося.

Приїхавши на роботу, чудово усвідомлювала, що скоро все це може зникнути. Від цього було дуже боляче всередині, все нило і розривалося на дрібні шматочки. А з іншого боку, закралася думка, може, Олександр вирішив просто налякати, а робити нічого не буде? Хоча, ні… я, напевно, найнаївніша дурепа, яку тільки можна знайти на цій планеті.