Розділ 16. Олександр

Олександр

Вилітаю з кабінету в згубному стані. Що це, чорт подери, було? Я мало не капітулював перед нею.

Я справді хотів її? Подивимося правді у вічі, досі хочу. І не просто поцілувати чи торкнутися. Мені хотілося взяти її прямо на тому столі! Як тільки зайшов і побачив її в цій чортовій сукні, що облягала її струнке тіло, як тільки подивився в її очі... почув голос. Її фінальний стогін просто підірвав мене. Чорт! Потрібно бути з собою повністю відвертим, ще тоді, коли побачив її домашню, з розпатланим волоссям, у піжамі… вона так завзято намагалася показати свої зубки… до чортиків збудився. Що мене стримує? Інформація, якою вона володіє.

Просто чудово... І що тепер із цим «щастям» робити?!

Глибоко зітхаю, йдучи до вбиральні. Вмиваюся крижаною водою, намагаючись зняти напругу. Не допомагає ... Хочу її і все тут! Примушую себе заспокоїтись. Потрібно вирішити, як діяти далі.

Заходжу в ліфт, натискаю на третій поверх... опиняюся у хірургії. Дорогою до батьківської палати помічаю Льошку з Ксенією. Але тільки картинка дивна. Раніше вони обидва один на одного кричали, лаялися, вона могла послати його до біса. А зараз обурюється і махає руками тільки брат, а вона мовчки дивиться на нього, тримаючи руки в кишенях. Підходжу, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається, до мене долітає частина розмови.

- Я хочу, щоб Ви продовжили вести батька, - грубо вимовляє, насідає емоційно на дівчину, а вона вся трясеться.

Він видає довгий монолог про те, що вона ПОВИННА щось робити. Що нормальні лікарі так не вчиняють із пацієнтами. Ксенія просто мовчки слухає... а брата саме це і бісить. Так він її не вмовить. Підходжу до них, чуючи кінець його фрази:

- Який ви тоді лікар? - Чеканить, виділяючи останнє слово. Помічає мою присутність поряд.

Пізно підійшов, не чекав такого одкровення від Ксенії Олегівни. Її очі наповнюються сльозами.

- Ви маєте рацію, - каже вбивчо спокійним голосом. - Я не можу зараз називати себе лікарем. А знаєте чому? - По щоці дівчини скочується сльоза. - Тому що повністю віддавала себе улюбленій роботі і при цьому зазнавала неповаги. Виходячи з операційної, мене постійно знаходили ВИ, - голос починає подекуди тремтіти і зриватися на крик. – Як у Вас це виходило? - Дивлюся на нічого не розуміючого брата, він просто в ступорі. - Після розмови з Вами в мене постійно було відчуття, що на мене вилили відро помиїв і сміттям зверху притрусили. Скажу відверто, я бачила різних пацієнтів та їх родичів, але мене ще НІ РАЗУ, не звинувачували у непрофесіоналізмі. Зі мною НІХТО не дозволяв собі так спілкуватися. Мене НІКОЛИ не доводили до того стану, в якому я зараз. Я фізично не можу допомогти жодному зі своїх пацієнтів, - сльози по її щоках котяться сильніше, але вона їх не стирає.

Мені, з одного боку, її шкода, знаю, мій брат далеко не подарунок… а з іншого, я не розумію, чому вона нічого не може вдіяти. Враховуючи, що Льоха все ще стовпом стоїть і не ворушиться, вирішую сам поставити питання, що цікавить мене:

– Що Вам заважає допомагати своїм пацієнтам?

Ксенія переводить свій скляний погляд на мене, роблячи глибокий вдих, бере себе до рук.

- Нерви, - каже з сумною усмішкою на видиху.

- Невже Олексій міг довести Вас до крайнощів?

Все одно не можу зрозуміти, до чого тут пацієнти.

- Його слова і ставлення до мене... як до ганчірки для прибирання, об яку щоразу витирають ноги... зробили свою справу, - дивиться йому прямо в очі. - Я вас вітаю!

Він тягне руку до її щоки, аби стерти вологу, вона відсахується назад, витягаючи руку з кишені, виставляє її вперед. І ось тепер до мене починає доходити... вона спокійна, а кисть руки трясеться. Вона переводить на неї погляд. Трохи згинає лікті, дістаючи другу руку з кишені, дивиться на свої тремтячі долоні.

- А ось це якраз і є той самий наслідок моїх нервів… за яке я маю подякувати Вам. Тепер мені украй важко назвати себе лікарем… – Трохи розтирає свої руки та судомно починає витирати сльози. Піднімає на нас порожній погляд. - Я думаю, тепер ви розумієте, чому я не можу самостійно робити необхідні медичні маніпуляції вашому батьку, - дівчина хотіла піти, але знову подивилася на Льоху. - Я хочу Вас попросити… Якщо Ви не можете спілкуватися нормально та змінити своє ставлення до мене… не підходьте. Розумієте, я дуже люблю свою роботу, тут я знаю, що потрібна людям, які намагаються боротися за своє життя. Я шалено хочу відновитися, а якщо у нас з Вами при кожній зустрічі будуть подібні розмови... я не зможу цього зробити... Будь ласка, почуйте мене, - останню фразу промовила з благанням у голосі. Знову ховає руки до кишень і йде.

Я не сентиментальний. Але мені її щиро шкода. Я пам'ятаю, як брат розповідав про неї своє перше враження… Вже тоді було зрозуміло, що вона його зачепила. Кладу руку на братове плече.

- Як ти встиг так довести її за час моєї відсутності? – Питаю з подивом.

– Сам не знаю… – Його загальмованість давала ясно зрозуміти, що він охрінів від почутого. - Відчуваю себе лайном останнім!

- Що збираєшся робити?

- Думати, як виправити ситуацію... Якщо є ідеї, готовий вислухати.

- Льох, ти ж знаєш, я далеко знаходжусь від усіх цих романтичних сопель. Тут вже якось без мене.

Втомлено зітхає, намагаючись прийняти ситуацію з Ксенією.

- Ну а як пройшла твоя розмова? - Піднявши одну брову, серйозно спитав.

- Хріново...

– Нічого не розповіла?

– Ні. Навіть готова пожертвувати бізнесом. Уявляєш? – Від одного спогаду про неї починаю заводитись. - У неї явно є інтерес у цій справі. Зрозуміти б, «який?».

- Чи є ідеї з цього приводу?

- Ну, по-перше, я впевнений, що це не матеріальний інтерес, - починаю міркувати вголос. - Від грошей вона відмовилася.

- А по-друге?

- У чому має полягати її мета, якщо вона готова заради цієї інформації знищити справу власного діда? - Згадую момент, коли розмовляв з нею про це, її очі, сповнені сльозами, і сам на себе, подумки, виливаю матірну тираду. Хоча, якого біса мене це так чіпляє! – Залишилося зрозуміти, заради чого, чи кого вона все це робить…