Розділ 15. Еля

Еля

Вранці на роботу аж ніяк не хотілося йти, але я старанно збиралася. Погане передчуття всередині мене, судорожно стукало червоною кнопкою з написом: «Зупинися!».

Тепер я, знаю хто такий Олександр і впевнена що від нього можна очікувати все, що завгодно. Але я ж не ховатимуся від нього все життя?! Ну, може, тільки зовсім трохи... Стоп. А праця? Дідько! Страшно йти до лікарні, але треба. Може взяти Дімку та кудись поїхати? Ага, вже біжу і спотикаюся! А як же бабуся з дідусем? У діда останнім часом серце пустує... Не дай Боже, щось трапиться. А тут я ще зі своїми проблемами. Ні! Втеча – не варіант! Я ж не боягуз! Нуу… принаймні я на це дуже сподіваюся…

- Мам, я вигадав, що хочу на День Народження, - вириває мене з думок син, стоячи поруч із дверима, одягає легку курточку.

- І що ж моє диво хоче цього року? – Питаю, посміхаючись куточками губ, починаючи натягувати на його голівку шапочку.

- Мамо! – Обурюється. – Ну, я вже не маленький. Яке з мене диво? - Стискає губки і робить брівки будиночком. – І шапку я сам можу натягнути.

- Для мене ти справжнісіньке диво! - Дивлюся в його очі, вкладаючи в слова всю свою любов та тепло. - Яке з'явилося в мене майже вісім років тому. Коли я навіть і не сподівалася, що зможу стати мамою, - беру до своїх рук його маленьке личко. - Я тебе дуже люблю, пам'ятай про це, - цілую його в щічку.

Він починає усміхатися у відповідь і обіймає мене за шию своїми ручками.

- І я тебе, - шепоче мені на вушко.

Він часто виявляє свої почуття і емоції, але, як справжнісінький чоловік, не любить їх виносити на показ. Вдома, з рідними, ми можемо подуркувати, відверто поспілкуватися, але при сторонніх він не завжди готовий виявити великий спектр емоцій.

-Я знаю, мій хороший. Так що ти хотів на день народження? - Відсторонююсь, заглядаючи в його блакитні очі.

Дімка збирається з духом, роблячи глибокий вдих.

- Собаку, - випалює на видиху. - Цуценя, - у його зіницях загораються вогники.

- Ти вже вибрав породу?

-Ти згодна? - Син явно не очікував від мене схвалення. Але я здогадувалася, що рано чи пізно питання з якимось домашнім звірятком у нас спливе. Діма постійно розглядає сусідських тварин. Зараз жовтень залишилося менше двох місяців до його восьмиріччя. Ну і як я можу відмовити захопленим очам сина? Ніяк.

- Так. Але ж ти розумієш, що це відповідальність, - говорю з серйозним лицем. - Із собакою треба займатися… тренувати, гуляти, годувати. Ти готовий?

Його зіниці розширюються, в очах хлюпається дитяча радість.

- Так. Я буду все-все робити та допомагати, - позитивно махає головою, говорячи з думками про майбутню собаку.

Я розумію, що більшість справ ляже на мене, але якщо він хоче домашнього вихованця, будемо все робити разом. Так, ну про породу ми ще поговоримо. А то ще трохи й до школи запізнимося.

У робочий кабінет я заходила у чудовому настрої. Мої протиріччя ненадовго відступили. Перша частина дня була досить продуктивною. Розібралася із новими звітами. Переговорила з Ксю, руки продовжують тремтіти, але виглядає вона вже набагато краще. І все-таки я хотіла б, щоб вона кілька днів відпочила, але ні… відмовляється.

Вібрація телефону.

Адвокат...

- Вітаю, Аркадій Анатолійович, - розумію, просто так він би не дзвонив. Значить щось трапилося.

- По тобі знову був запит. Цього разу їм видали майже всю інформацію, - гарячково ковтаю повітря. - Окрім кількох фактів.

- Яких? - Запитую, відчуваючи ком в горлі.

- Подробиці особистих відносин. Інформація про те, що ти була вагітна. А також інформація про Дмитра. З чого знову прокинувся інтерес до твоєї персони?

Розповідаю йому все про свої припущення і про те, ким виявився незнайомець.

Мовчить... у цій тиші, чую своє судомне дихання...

- Це погано, - тяжко видихає. - Наступного разу він може дізнатися про все. Я підготую документи, які нам можуть знадобитися.

Чудово розумію, про що іде мова, документи... якщо Олександр захоче забрати Діму... Якщо буде суд...

– Я ще наберу тебе.

Чоловік відключається, а мене охоплює паніка… Перестаю дихати, серце б'ється з шаленою швидкістю. Шестерні в голові намагаються збагнути і придумати план дій. Я нервово бігаю з одного кінця кабінету до іншого. За кілька кроків до столу зупиняюся, чуючи, як відчиняються двері. Рішуче обертаюсь і застигаю. За три метри від мене стоїть високий, масивний чоловік, в ідеальному костюмі. На обличчі впевнена усмішка. Мабуть, у мого опонента з'явився козир, яким він спробує скористатися. Чоловік дивиться на мене згори донизу. Ну все, зараз мене четвертують.

Олександр…

- Добрий день... Еліно Володимирівно, - грізно басить чоловік, наганяючи страх. Нахиляє трохи голову вбік, окидаючи мене оцінюючим поглядом. – Думаю, нам таки варто поговорити ще раз.

Як зачарована застигаю на місці. Відчуваю, як мої долоні спітніли і навіть не можу збагнути від чого. Невже я його так боюся?

- Це ж бізнес твого діда? Я правий? - З самовдоволеною усмішкою дивиться на мене.

Намагається вести зі мною переговори? Серйозно?

Знову переходить на «ти». Коли стирається ця межа? Ось чому деяких людей можна зрозуміти з першого погляду, а цього – ні… Здається, що його тіло виражає одну емоцію, а за фактом виявляється що я помиляюся. Він їх маскує чи саме зараз є справжнім? Дідько!

Мені здається, я здогадуюсь, на що він натякає. Від цієї здогадки мене пробиває крижаним холодком.

- Дивлюся, цього разу, ти отримав про мене більше інформації, - бурчу зло у відповідь, прикушуючи губу.

Сама нариваюся на неприємності, чудово усвідомлюючи, що спокою мені не бачити… Це не той чоловік, який просто відмовиться від задуманого.

- Так, - його губи розпливаються в загрозливому оскалі, - але ось події семирічної давності, пов'язані з дитиною, завзято ховаються, - жорстко карбує. - Я хочу, щоб ти розповіла мені те, що знаєш.