Розділ 14. Еля

Еля

Те, що я побачила, шокувало мене. Ксеня сидить у медичному костюмі, обхопивши зігнуті коліна руками, нервово перебирає пальці. Руки подруги вкриті мурахами. Блідість її шкіри занурила мене в жах, по щоках котяться кришталеві слізки.

Вічно весела, емоційна дівчина, яка завжди готова прийти на допомогу... Зараз виглядала повністю розбитою та пригніченою.

 За секунду опинилася поруч із нею, але вона навіть не помітила… Опускаюся на коліна. Обіймаючи її збоку, міцно притискаю до себе. Шкіра подруги шалено крижана... Вона ніби починає виходити з трансу... Переляканий погляд. Несподівано чіпляється тремтячими долоньками за моє передпліччя… хитає головою… Її пробирає озноб. Ксеня починає схлипувати і часто дихати, ще трохи і в неї почнеться істерика.

- Тш-ш-ш... Все буде добре... - Шепочу, гойдаючись з нею, як з немовлям. - Я поряд… Чуєш?

Вона намагається щось сказати, але через сльози майже нічого не зрозуміло.

- Ми з усім упораємося… - Продовжую її заспокоювати. - Ти не одна. Тобі треба прийти до тями, чуєш? - Акуратно смикаю за плечі, боячись зламати щось усередині неї.

- Я… я… нічого не… можу… - Схлипує, хапаючи ротом повітря, - Р…розумієш?

- Ти все зможеш. Я допоможу, - вона переводить на мене згаслий погляд. - Але для початку тобі потрібно заспокоїтись та відпочити.

Піднімаюся разом із нею. Знімаю з себе медичний халат і кардиган, накидаю речі на неї, залишаючись у тоненькій водолазці та звужених штанах. Подруга хапається за голову, трохи хитаючись. Акуратно підтримую однією рукою її за талію. Вона просить відвести її до кабінету.

Вечір… коридори майже порожні... вдається уникнути зайвих очей. У кабінеті вона лягає на диван, згорнувшись калачиком. Дістаю плед, вкриваю Ксю. Сама сідаю в її робоче крісло, дзвоню бабусі, прошу переночувати у нас та відправити Дмитра завтра вранці до школи. Відкидаюся на спинку, підтягуючи під себе ноги, починаю засинати, а в голові крутиться лише одне запитання: «Що з нею трапилося?».

Стук. Різко схоплююся з крісла. Підходжу до дверей, провертаю клямку. Переді мною стоїть Олексій.

- Ви щось хотіли? – Дивлюся на нього вимотаним поглядом.

- Я побачив світло, подумав, що тут Ксенія Олегівна, - починає як хлопчик виправдовуватися.

- Тут, але їй треба прийти до тями. Може, щось передати?

- Ні, - мотає головою, намагаючись зазирнути до кабінету. - Я завтра сам із нею порозмовляю.

Знизую плечима.

- У такому разі, доброї ночі, Олексію. – Зачиняю двері перед його носом.

Сідаю назад у крісло і провалююсь у сон.

Прокинувшись вранці, насамперед окидаю поглядом Ксеню. Лежить у тій самій позі, укутавшись пледом. Дивиться скляними очима відсторонено в одну точку. Підходжу до диванчика, опускаюся навпочіпки, вдивляючись у її обличчя.

- Розкажи мені, що трапилося, - шепочу, помічаю, що вона трохи трясеться під ковдрою. – Вихід обов'язково знайдеться.

Подруга переводить на мене згаслий погляд.

- Вчора вранці я сильно посварилася з Олексієм, - сідає, починаючи свою розповідь. - Якщо коротко, то мені висловили, який я "гарний" лікар. Звинуватили в тому, що, якби я заздалегідь переглянула призначений курс ліків або провела додаткові аналізи, його батько вийшов би з коми раніше, - монотонно вимовляє, не виявляючи жодної емоції. - Не знаю, чому… але, коли мене вчора, в черговий раз, поливали помиями, мені не вдалося поставитися до цього спокійно. У нас почалася словесна суперечка... Начебто, все як завжди... але я ж не залізна, - по її щоках починають котитися сльозинки. - Після його висловлювання: «Ви вмієте лише гробити, а не лікувати! Із моїм батьком Вам просто пощастило», я задумалася... можливо... він правий, - починає схлипувати. - Може, мені тут не місце. Будемо відверті, я сюди потрапила завдяки блату… родинним зв’язкам… Мене зачепили його слова, ніби щось зламалося. Хотілося сховатись… поплакати, але в мене була призначена операція, зайшовши до кабінету, я зрозуміла, що ніяк не можу відійти від нашої розмови, постійно прокручуючи його слова у своїй голові. Думала відволіктися, хотіла підготуватися до операції. Але коли взяла папку в руки, усвідомила, що не зможу її провести, - Ксеня дістає руки з-під ковдри, простягаючи їх перед собою. Вони тремтять, досить-таки сильно. Вчора вона намагалася їх постійно сховати, тепер я розумію, чому. - Я хотіла заспокоїтися, розслабитись… зробила масаж. Але нічого не допомогло... - Її мова почала сильно сповільнюватися, погляд сповнився болем. Ксю продовжувала оглядати свої тремтячи руки, сльозинки текли одна за одною. - Усередині все почало руйнуватися, як картковий будиночок. Коли лягла, думала, сон допоможе та все прийде до норму… Але… не прийшло… – дивиться на мене. – Елю, я не знаю, що робити…

Обіймаю її, відчуваючи сльози на своїх щоках. Вона просто дуже втомилася.

- Ксеню, я впевнена, це нервове, тобі треба кудись з'їздити, відпочити, - говорю спокійно, з теплотою в голосі. - Останній місяць нас усіх дуже змучив. Не смій у собі сумніватися, ти на своєму місці. Зв'язки… знайомства… усе це втрачає вагомість у цій професії. У руках лікаря життя пацієнта, і не кожен зможе його врятувати, - зазираю у її очі. – Та ти найкращий хірург у цій клініці! Зрозуміла?

Вона киває, щоправда не дуже впевнено, але це вже хоч щось.

- Давай, тобі дамо відпустку на кілька тижнів? – Обережно пропоную.

- Я не хочу у відпустку… Обіцяю, намагатимуся уникати стресів і, поки руки не прийдуть у норму, не оперуватиму, чесно…

- Добре, тільки давай передамо вогнестріл комусь іншому, ти не будеш зайвий раз стикатимешся з Олексієм. До речі, він приходив уночі, хотів поговорити з тобою... Може, він хотів вибачитися.

- Не хочу з ним зараз розмовляти, - трохи з’їжилася. - Я не проти передати, треба це зробити зараз, - перевела погляд на годинник. - Йому скоро робити укол... а я всіх відсторонила, - сумно посміхнулася.