Розділ 12. Еля

Еля

Наступні кілька тижнів пройшли, на диво, спокійно. Незнайомець зник. Мої нерви трохи відновились. Я навіть почала забувати о своїх проблемах...

- Еля, можна? - До кабінету заходить знервований Макс.

- Щось трапилось?

- Пам'ятаєш пацієнта з вогнепальним пораненням? – Киваю. - Так ось, Анжела наполягала, що він за два тижні вийде з коми, - трохи сумбурно починає. - Пройшло вже майже три тижні, а покращень немає. Хоча ні, перші два тижні його динаміка покращувалась, його стан, безсумнівно, був кращім ніж на початку. Але останні п'ять днів все стабільно. А його синів це напружує, - він узяв себе в руки, продовжуючи. - Іноді здається, що старший син може спопелити тут все одним поглядом. Другого, Ксеня не виносить. Доречи, вони зараз розмовляють. Але він вимагає розмови з тобою. Те, що ми з Олександром Дмитровичем домовилися про один місяць, його не хвилює. А сам Олександр Дмитрович не бере слухавку, - сіпає волосся, опускаючи очі в підлогу. - Я не став би тебе турбувати. Але вони можуть одним дзвінком влаштувати нам неприємності.

– Такі впливові?

- Дуже. Наші зв'язки, в порівняні з їх, просто нічого не варті… Тому якщо вони хочуть поговорити з власником, краще, якщо перемовини проведеш ти.

- Гаразд… - задумливо вимовляю. - Ходімо.

Підходячи до кабінету Ксені, ми почули розмову на підвищених тонах.

- Мені абсолютно начхати, хто ви і які зв'язки у вас є! – Випльовує подруга. - Але свою працю виконую я добре!

- Та що ви кажете? - З глузуванням пролунав чоловічий голос.

Відчиняю двері. Сподіваючись, що кабінет не заляпаний кров'ю… знаючи подругу… можна очікувати будь-що. Ксю пихкає, часто дихає, здуваючи зі свого обличчя локон, що вибився. На підлозі валяється підставка для олівців та кілька паперів. Подруга стоїть, упираючись руками в стіл. Напроти, у такій самій позі, стоїть напружений чоловік, повернутий до нас спиною. Видно, як все його тіло здіймається від глибокого дихання, але він набагато спокійніший за подругу. Все не так погано, як я думала.

- Доброго дня, - звертаю на себе увагу, - Ксенія Олегівна, - киваю їй. Підходжу до чоловіка, створюючи з ним зоровий контакт. - Мене звуть Еліно Володимирівно. Я – генеральний директор та власниця ACmedical. Давайте присядемо та обговоримо всі нюанси, - чоловік явно не очікував побачити таку молоду особу на такій посаді. Зовні видно, що він уміє тримати себе в руках. Хитає головою, погоджуючись з моїми словами. - Мені повідомили, що виникли проблеми, які ви хочете обговорити зі мною, - сідаємо навпроти один одного, а ось Ксеня продовжує стояти поруч, спопеляючи його поглядом.

- Так. Сподіваюсь, ви знаєте яка ситуація склалася? – Трохи подається вперед, показуючи свою серйозність. Киваю. - Так от, я впевнений, що батькові спеціально дають якісь ліки, щоб він залишався в комі. А ваші, – перекладає погляд на подругу, – так би мовити, «фахівці», – навмисно виділяє останнє слово. Ксеня ледве стримується, стискаючи в руці телефон, і мені навіть здається, що я чую потріскування його корпусу. – Не можуть розібратися в цьому.

- Перепрошую, як до вас можна звертатися?

– Олексій Дмитрович.

- Олексію Дмитровичу, - перевожу очі на подругу, - Ксенія Олегівна – чудовий фахівець. Вона особисто веде вашого батька, – повертаюся поглядом до чоловіка. - Вона найкращий лікар у цьому відділенні. Наскільки я пам'ятаю, обумовлений термін ще не вийшов. Я розумію Ваше занепокоєння, гадаю, Ксенія Олегівна ще раз все перевірить, - навіть боюся дивитися на неї, впевнена, вона мене подумки вже четвертувала... Куточками губ злегка усміхаюся чоловікові.

- Ви гарантуєте, що динаміка знову покращуватиметься?

– Цей нюанс у компетенції Ксенії Олегівни, я не веду Вашого батька.

- У такому разі займайтеся ним Ви.

- Вибачте, але я не можу. Я не лікар, - він хотів щось сказати, але я продовжила. - За Ксенію Олегівну я повністю ручаюся.

- За п'ять днів повернеться брат. Ви повинні контролювати свою підопічну, - з усмішкою дивиться на подругу... а йому, виявляється, подобається її бісити.

- Ще що вона винна? - Все-таки не витримує Ксеня, висловлюючи претензію з обуреним обличчям. Олексій посміхається, його явно все влаштовує і реакція подруги, також.

- Це у Ваших інтересах, - перекладає на мене серйозний погляд, карбуючи слова. - Я хочу, щоб Ви особисто контролювали ситуацію із моїм батьком.

- Не хвилюйтесь, я в курсі всіх деталей.

- Добре, - кивнув, покидаючи кабінет.

- Ксю, що це було? - Запитую, дивлячись на те, як вона збирає папери з підлоги.

- Це був той другий брат, козел рідкісний. Ні, ну ти це бачила? - Сідає у своє крісло, шумно видихаючи.

- Максе, Ксеня, - вимовляю задумливо, дивлячись у двері. - Мені здається, він у чомусь має рацію.

- Ти взагалі про що? Цей божевільний?

- Ксень, у кожного свої недоліки. Як на мене, цілком адекватна молода людина, яка знайшла свій кайф у тому, щоб виводити тебе, - усміхаюся.

- Ти точно збожеволіла.

- Ти про що? - Запитує мене Макс.

- Про те, що можливо, пацієнту дійсно дають щось не за призначенням, - кручу пальцями ручку. - Максе, перевір, будь ласка, камери і переглянь, хто і коли контактував з пацієнтом. Включи камеру в його палаті на кілька днів, і Ксю, післязавтра відсторони, будь ласка, всіх медсестер, сама вводитимеш йому препарати. Сподіваюся, хоч щось з’ясується... Ми перестрахуємося, проте будемо у всьому впевнені. Ця розмова не повинна вийти за межі нас трьох.

- Добре. Ти маєш рацію, проблеми нам не потрібні, - погоджується Макс, відкидаючись на спинку крісла.