Розділ 11. Еля

Еля

- Елько, треба побалакати, - здригаюся. Схоже формулювання я вже сьогодні чула… Занурена у свої думки навіть і не помітила, як Ксеня зайшла до кабінету. - Ти чого? Що вже трапилось? - Між її похмурими брівками утворилася маленька зморшка, вона кинула на мене розгублений погляд.

- Не хочу… - кажу хлюпаючи носом, хапаю ротом повітря, а заспокоїтися ніяк не виходить…

- Ну-у-у ... - Обіймає, починаючи заспокоювати, як маленьку дитину. - Все буде добре. Мого безстрашного оптимізму вистачить на всіх. Чш-ш-ш… Поділися зі мною, ми щось спробуємо вигадати.

- Не впевнена, що в нас вийде... – Витискаю слова, заїкаючись від сліз.

-А ти спробуй, - шепоче.

Я просто вивалила на неї весь емоційний потік... Ридала, сміялася від абсурдності своєї життєвої ситуації. Всередині мене ніби повітряна кулька лопнула. Після такої сповіді мені стало трохи легше.

- Ти знаєш... - починає Ксю, різко переводячи погляд на мене. - А я того незнайомця навіть і не запам'ятала. Коридор майже не висвітлювався, та й коли я побачила тебе… про них взагалі забула. Тільки тінь та загальні риси трохи пам'ятаю, а обличчя ні… Так, досить сидіти з кислою міною, - трохи струшує мене за плечі, змушуючи подивитись їй у вічі. - Бережи сили. Не забувай, у тебе є син, за якого треба боротися заради вашої маленької родини, - заряджає мене впевненістю. - Я буду поруч. Завжди підстрахую та допоможу. Можеш на мене розраховувати у будь-яких ситуаціях. Зрозуміла?

- Так, - витираю долоньками сльози. - Ти права… Дякую. У тебе що сталося? - Намагаюся перемкнутися, трохи відсторонившись від теми.

- Мене хочуть підвищити, - дивиться, уважно вивчаючи моє обличчя. – Знаєш?

- Так, - посміхаюся куточками губ.

- Я так і знала, що це ти запропонувала мою кандидатуру, - починає награно ображатися, надуваючи губки. - Раніше Анжела хотіла мене просто з'їсти, а зараз розчленувати та так, щоб я відчула все від «а» і до «я».

- Упевнена, ти зможеш достойно протистояти цьому кошмару і з’їж її першою, - починаю відверто сміятися.

- Ну а куди мені подітися? Все! Завтра перший день на новій посаді. Завжди мріяла поверховодити, - в усміхнених очах Ксені з'являється відчуття тріумфу.

- Це все, що привело тебе до мене? Чи є ще щось?

Вона зморщила носик. Стиснувши губи, нахмурила брівки.

- О-о-о-о... - З благанням у голосі простогнала. - Пам'ятаєш того пацієнта з вогнепальним та з сином, - киваю. - Так от, у чоловіка не один, а цілих ДВА сина, - показує на пальцях. - І другий куди гірше першого! – Активно жестикулює руками. - Він мені сьогодні пекло влаштував. То я щось не так роблю, то дивлюсь скоса… Прикинь, він навіть звинуватив мене в тому, що я наголос у слові не туди поставила! Ну ти ж мене знаєш? – Навіть уявити боюся, що Ксеня йому влаштувала. - Спочатку я мовчки все ковтала, все-таки VIP пацієнт. Потрібно хоча б спробувати трохи себе стримати. Але в той момент, коли я після чотиригодинної операції стояла і отримувала ударну дозу негативу, мене бомбануло. Я випалила йому все, що скупчилось за сьогоднішній день, - видихаючи, сідає на стілець.

- Тебе серйозно можна дістати? Безрозсудну та безстрашну оптимістку? Та ще й за день. Та він рекорд поставив! - Захоплююсь.

- О-о-о та-а-ак... Це точно.

Попросила подругу забрати Діму з тренування та побути з ним до мого приїзду. Бо з сьогоднішніми драмами не все встигла закінчити на роботі.

Заїжджаючи на підземний паркінг, помічаю дорогу іномарку поряд із моїм місцем. Хтось із сусідів вирішив змінити машину? Добре… Припарковавши автівку, прямую до виходу.

- Еліно Володимирівно, - лунає вже до болю знайомий голос. Намагаюся стерти з лиця здивування та страх. Розуміючи, що бігти на підборах не варіант, обертаюсь на сто вісімдесят градусів. - Гадаю, ми вчора не з того розпочали.

Сьогодні він на диво спокійний, стриманий. Не однієї зайвої емоції.

- Що? Правда? - Піднімаю брівки, округляючи очі. - Ви так вважаєте?

Та-а-ак... Схоже "безстрашність" Ксені заразна. Ну, ось навіщо я так, здогадуюсь, що не проста людина. Так ні, зараз не стримаюся, а потім знову ридатиму. Беру себе до рук наскільки це можливо… Треба хоча б вислухати.

- Так, - на його обличчі з'являється іронічна усмішка. Щось ідея з розмовою мені подобається дедалі менше. Мій подих зупинився, чекаючи продовження. - Давайте спробуємо ще раз, - не питає, стверджує. Повільно підходить до мене. Його риси обличчя набувають гостроти та жорсткості. - Для мене справді важливо дізнатися, де мій син. Я щиро сподіваюся на вашу допомогу…

- А то що?! - Перервала його, сама не розумію, звідки взялися ці твердість та впевненість.

Ну ось, знову… сама собі роблю ведмежу послугу, так розмовляючи з чоловіком.

- Ви ж розумієте, що я дізнаюсь інформацію, яка мене цікавить? - Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, а ось по моїй спині пробіг холодок, коли він зупинився за півметра від мене. Переді мною стоїть чоловік у строгому костюмі, який дивиться на мене згори донизу. - Просто з вашою допомогою це буде швидше, - утримує візуальний контакт, не відпускаючи мої очі ні на секунду. - Наскільки я розумію, Ви не бідуєте, - трохи нахиляє голову вбік. Стою як укопана. Таке відчуття, ніби якщо я зроблю хоч один крок, мене розстріляють на місці. – Вам заплатили за мовчання? - Думки в моїй голові просто застигають після цієї фрази. Стою, блимаючи очами, як лялька. Але він продовжує морально напирати, відчуваючи мою розгубленість. – Дивлячись на всі факти, квартира у Вас з'явилася саме в той період часу. Я готовий перебити ціну та заплатити за інформацію більше, - у мене виривається нервовий сміх.

Те, що він шукав інформацію про мене, я вже зрозуміла, але я й не підозрювала, що в нього склалася така думка. Кілька секунд панує гробова тиша. Чую віддалено звуки вулиці. Видихаю через раз, залишаючи в собі частинку кисню, яка утворює величезну грудку в горлі.