Розділ 10. Еля

Еля

Увесь ранок я балансувала на межі власних емоцій. Постійно все валилося з рук. Мимоволі застигала, поринаючи у свої думки.

Еля, ну ось що робити? Чекати та сподіватися, що цей чоловік більше не повернеться? Ні, ну може, моє суспільство йому і не треба, а от Дімку, рано чи пізно, знайти може. Дідько! І що я робитиму? Стоп! А чому я маю щось робити? Він офіційно мій син, коштів на його забезпечення у мене більш ніж достатньо, житлові умови теж відмінні... а найголовніше... я дуже його люблю. Так... любов до дитини - зовсім особливий рід почуттів. Я це зрозуміла, коли вперше взяла його на руки. Люблю його не за щось, а просто тому, що він є. Звичайно, коли він висловлює свою любов до мене, обіймає, цілує перед сном, намагається допомогти… моє материнське серце робить кульбіт, вистрибуючи з грудей, мимоволі витягаючи посмішку. Я відчуваю, коли він хвилюється, бачу, як радіє, як горять його блакитні очі, коли ми читаємо книги чи гуляємо. Бачила його першу дитячу закоханість у садочку, з якою вони досі товаришують. Як він розповідав мені про дівчинку, і ми вибирали їй валентинку з шоколадкою, навіть пам'ятаю, як він переминався з ноги на ногу, коли дарував все це Яні.

- Мамо... мам... мамааааа, - висмикує мене з роздумів Дімка. - Сирники зараз згорять, давай-но я сам переверну, - стою з лопаткою над сковорідкою і навіть не відчуваю запаху. Настав час закінчувати з цими уявними суперечками. Син забирає з рук лопатку і з усмішкою самостійно все перевертає, трохи відсуваючи мене від плити. - Мамуль, щось трапилось?

Чую його слова, відчуваю, як завмирає серце… Так, годі! Він мій син. Найрідніший. І навіть у своїх думках не хочу це обговорювати!

- Наче й ні, а ніби й так... - Не помічаю, як промовляю це вголос.

- Це як? - Куйовдить своє волосся. - Щось сталося, але ти ще не вирішила, проблема це чи ні?

Сідає за стіл, рукою впираючись у щоку. Витягає вказівний пальчик до скроні, готуючись слухати. Ставлю поряд з ним тарілку із сирниками та фруктовим сиропом.

- Їж, - хитаю головою у бік їжі. - Щось на кшталт того, - сідаю навпроти, смикаючи свої пальці, посміхаюся. – Виникла одна несподівана ситуація. З одного боку, я знаю, що маю рацію і все буде добре… - Глибоко зітхаю. - Але є людина, яка змусила мене сумніватися... Вона повністю впевнена в собі та своїх діях.

– Вона може виграти? – Його очі горять зацікавленістю.

- Не знаю… У цьому і вся проблема. Я не можу зрозуміти, чого чекати, – перекладаю погляд на тарілку.

Діма підходить до мене, обіймає за шию.

- Мам, але ж у тебе є Я! - вигукує, відсторонюючись.

- Ти маєш рацію, я в будь-якому випадку у виграші, - усміхаюся, стримуючи всередині сльози. На серце ніби натиснули тоненькою голочкою. - Адже у мене є ти! - Міцно-міцно обіймаю своє маленьке диво, цілуючи в щічку. - Синку, я тебе дуже люблю.

- Знаю, - обдаровує мене променистою посмішкою. - Я теж, - відсторонюється, серйозно дивлячись. – Давай збиратися. Мені час до школи, а тобі до роботу.

- Ти правий.

На роботі спокій до мене так і не повертається. Намагаюся себе чимось зайняти, але думки відкидають до вчорашнього вечора.

- Еліно Володимирівно. Потрібно порозмовляти, – до кабінету заходить Аркадій Анатолійович. Як завжди зосереджений, з твердою ходою. - Вибач, що не постукав. Але справа трохи… дивна.

У грудях кольнув крижаний холодок… Але чому я одразу думаю про погане? Він ще нічого не сказав, а я вже тремчу від одного його погляду.

Ну на справді, чому це я нервую, коли до мене адвокат заглядає у гості? Пф-ф... З чого це?

- Доброго дня. Звичайно, проходьте, - намагаюся спокійно поводитися, а всередині все вмліває. - Щось трапилось?

- Навіть не знаю, з чого почати… - Сідає, кидаючи перед собою папку та планшет. Схрещує руки в замок, упираючись ліктями у стіл. - У тебе все добре? - Мої брівки злетіли вгору, рот трохи відкрився.

Ось від кого, від кого… але від нього точно не очікувала такого питання.

Навіть не знаю, чи варто розповідати про вчорашнє… Він може передати все дідові, а в нього, останнім часом, проблеми з серцем. Але з іншого боку, адвокат мені може бути потрібним, а когось надійнішого, ніж Аркадій Анатолійович, явно не знайду. І з Дмитриком тоді він вів усі справи. Ні, все-таки спочатку дізнаюся про причину його візиту. Діятиму за обставинами.

- Більш-менш... - Відповідаю, трохи хитаючи головою. - Я хотіла б дізнатися, навіщо ви завітали до мене. Якісь проблеми в ACmedical?

- Розумієш, виникла одна дивина, яка стосується тебе, - почуваюся кошеням, яке нашкодило, під його пильним поглядом. - Сьогодні вранці на тебе надійшов запит.

- Що перепрошую? Який запит?

- Хтось намагається дізнатись інформацію стосовно тебе, - підштовхує папку до мене. - Це принаймні дивно. Ти людина не публічна. Репутація у тебе гарна. У суперечках участі не брала. Вони хочуть дізнатися твою особисту інформацію, а не робочі косяки, хоча в роботі у тебе і так все чисто.

Відкриваю папку і завмираю, дихання зупиняється, а серце ось-ось виб'є грудну клітку... Тут все… Де народилася, навіть відомості про мого біологічного батька, купа докладної інформації про матір. Тремтячими руками дістаю аркуш... Так тут цілий твір на тему мого життя, з ким зустрічалася, де навчалася, в які гуртки ходила. Детально про те, що в нас сталося з чоловіком. Втрата дитини… І про Дімку… все… усиновлення, навіть додаються фото, де я гуляю з маленьким сином… Про роботу, звичайно, теж є, але тут справді нічого цікавого. Переглянувши це, повільно підіймаю погляд на Аркадія Анатолійовича.

- Невже про мене є стільки інформації? - Нерви збираються в напружену грудочку, яка ось-ось вибухне. - Кому це потрібно? – Хоча… мені здається, я знаю.

- Це досьє на тебе зібрали за п'ять годин, - карбує. - Ти уявляєш зв'язки та можливості цієї людини? Якщо по першій команді так почали все винюхувати. А знаєш, на що просили найбільше звернути увагу? – Питання риторичне.