Розділ 9. Еля

Еля

Я просто не можу видихнути, страх і паніка починають сковувати мене. Майже вісім років тому я знайшла Діму… Може він щось переплутав? Хоча… навряд чи… Синові зараз повних сім років. Я не можу зрозуміти, до чого ці питання. Моє горло охоплює спазм. На роботі я можу бути вимогливою, навіть жорстокою. Навчилася стримувати свої емоції за кам'яною маскою суворості та байдужості. Але зараз… коли йдеться про мого сина… не вдається приховати емоції, я не можу бути спокійною чи об'єктивною… хоча, напевно, треба. Згадую, що у квартирі спить Дімка. І просто з титанічними зусиллями беру себе до рук.

- Вибачте, але все-таки, хто Ви? Не кожен цікавиться подібною інформацією, - його пальці на руках стискаються в кулаки. Жовні грають на вилицях. Губи стиснуті у тверду лінію. Всім нутром відчуваю, як починаю його гнівати.

- Я шукаю цю дитину. Просто дайте відповідь. Це Ви його знайшли? – Чоловік з великими зусиллями бере себе в руки.

- Так, - спокійно вимовляю, не вважаючи за потрібним брехати.

– Що з ним було потім? Куди його визначили? - Запитує, напружуючись, у його погляді проскакує занепокоєння.

– Яке зараз це має значення? - Усередині все закипає, в голові пробігають здогадки, але вони мене шалено лякають. Несвідомо схрещую руки на грудях. Не хочу обговорювати з ним мого сина!

– Ви можете нормально розмовляти? А не відповідати питаннями? – Його суворі інтонації змушують зіщулитися. Дихання чоловіка стає важким, а скрегіт зубів просто оглушує мене.

- Так. Але тільки в тому випадку, якщо Ви відповідатимете на мої, - я не збираюся з ним спілкуватися в подібному тоні… тим більше про Діму. Якщо потрібно, горло вирву власними зубами за свого сина.

- Я хочу допомогти цій дитині, - зменшує оберти, втомлено видихаючи.

– Йому не потрібна ваша допомога, – впевнено заявляю. - Можете не турбуватися.

- Дійсно? - брови, що підскочили, і здивовані інтонації говорять все за нього. - Звідки така впевненість?

Роблю глибокий подих, збираючись із думками, намагаюся правильно сформулювати свою відповідь, щоб він заспокоївся і покинув будинок. Але ось тільки по ньому видно, що він надто вже рішуче налаштований. Господи… нехай мої здогадки будуть помилковими, будь ласка.

- Його майже відразу всиновили... Не хвилюйтеся, він живе в родині, де його люблять...

Чоловік різко мене перебиває, твердо запитуючи:

– Хто?

Здивовано дивлюся на нього, блимаючи очами. На сто відсотків впевнена, що на моєму обличчі видно здивування, занепокоєння, розгубленість і... страх... Я просто продовжую мовчати, обмірковуючи, як краще вчинити.

- Хто його всиновив? Ти знаєш?

Ком підступає до горла. Ну не хочу я казати, хто всиновив Дімку. Моє життя і так за ці вісім років нагадувало американські гіркі. Вибух, потім кілька років спокою, потім знову струс і кілька років прекрасного життя… і ось зараз у моєму житті знову назріває вибух, причому такий, від якого можу постраждати не тільки я, але і Діма…

- Навіщо вам це? – Продовжую стояти на своєму.

- Якщо питаю, значить потрібно, - жорсткість в його голосі починає повільно стукати металевим молоточком у моїй голові.

- Зрозумійте, хлопчик не знає, що його всиновили, - волаю до його здорового глузду. - Ваша поява може стати для нього травмою, - намагаюся як найспокійніше вимовляти слова, відчуваючи, що сама можу ось-ось вибухнути.

– Отже, знаєш, – резюмує, скорочуючи відстань між нами. Хапає мене за підборіддя, піднімаючи його. Примушує дивитись у вічі. Бачу невелику схожість із Дімою, будь ласка, нехай я помиляюся. - Говори, де він зараз знаходиться, - це навіть було не питання, а скоріш вимога.

Намагаюся прибрати його руку, але він міцно фіксує мене другою, і я просто нічого не можу зробити.

Не приведи Господь, Дімка зараз прокинеться.

- Ні! – Упевнено говорю. Чоловік стискає мою щелепу до болю.

– Він. Мій. Син, - твердо карбує кожне слово, а у мене всередині все перевертається. - Я знайду його, навіть якщо ти будеш мовчати.

- Щось ви спізнилися, татусю, - ну все... Я починаю забувати про всі правила етикету. Інстинкт самозбереження помахав мені ручкою на прощання. А ось два брати Гнів і Лють починають мною керувати. - З чого така впевненість? - Відчуваю, погано все це скінчиться. Еля, візьми себе в руки, благаю ... Зупинися, поки не пізно. Десь глибоко всередині здоровий глузд все ще намагається взяти все під контроль.

- Мене не цікавить твоя думка. Це факт! Мій син буде зі мною. Я його рідний батько.

Після цих слів усередині все руйнується. Я намагаюся стримати останню частку самовладання. Усередині плескається образа і страх втратити МОГО сина. Якби тоді ніхто його не знайшов, що б з ним було? Від однієї цієї думки стає погано. Не дозволю завдати йому шкоди, нікому.

Не віддам!

- Ну і де ти був, коли син тебе потребував? Коли йому необхідні були рідна людина та турбота? — По щоками починають котитися сльози, потрапляючи на його руку. Перестаю контролювати себе. - Якби ж тоді його ніхто не знайшов? Ти уявляєш, який стрес він пережив у дитинстві. Ти з'явився майже через вісім років після його народження. Де ти був весь цей час? – Мій голос зрадницьки зривається. Очі чоловіка звужуються, помічаю у них біль. Але образа за Дмитрика набагато сильніша, мої нерви вийшли з-під контролю. - Зараз у нього є сім'я, яка весь цей час виховувала, давала тепло та турботу!

Чоловік різко смикає руку. Намагаюся заспокоїтись, часто дихаю… Він уважно оглядає мене з ніг до голови. Знову.

-Ти? - Все-таки впізнав...

Подумки смикаю себе, підходячи до дверей.

-Я. Не руйнуй життя дитині, - кажу, карбуючи кожне слово.

-Ти в чомусь маєш рацію, але я надолужу все втрачене. Знайду свого сина і він буде зі мною.

Кожне слово його останньої фрази кулями пронизувало  моє серце. Чоловік розвернувся, прямуючи до ліфта.